Злата: меморіз

В нульових DJ Zlata була однією з найбільш відомих та затребуваних діджейок України. Модна, смілива, іноді епатажна та зухвала, із власним шармом та гарним музичним смаком – Злата стала одним із символів тієї романтичної клубної епохи. Втім, це був лише початок. Протягом тривалої діджей-кар’єри Злата встигла пожити в Берліні та Барселоні, а зараз оселилась на острові Ібіца, де працює на легендарній FM-радіостанції OpenLab, заснованій Робертом Майлзом. Нещодавно Злата запустила на OpenLab авторське шоу DIEMO, присвячене сучасній українській електронній сцені. Саме це і стало причиною для ностальгічної розмови за келихом вина. Те, що треба для рубрики Меморіз!

Я, до речі, читала меморіз Харріса, де він згадує про мене — як ми лазили через вікна на Торбу, у «Фламінго». Нам було по 14 років і в клуби нас, звісно, ще не пускали. Але нам було дуже цікаво! Тому я трохи застала діджея Толіка, Місячні Тромбони, Green Grey — самий початок. В 15 років я почала зустрічатись з МС Рибіком. Він вже тоді був МС — модний чувак, всіх знав. Я дуже хотіла грати і якось кажу йому: «так, мені треба знайти вчителя!». Але тоді це ще було не дуже серйозно. П’ять років я просто тусувалась, слухала сети, а коли мені виповнилось 21, тоді вже отримала свій шанс. До мене підійшов Діма Слукін і каже: «коротше, ми тебе обрали. Вчити буде DJ Kon’»..

Читати також: Olekhar: меморіз

На той момент Слукін був кращим промоутером Києва. Під вивіскою Party Salon Agency він робив вечірки в дуже різних місцях і всі вони були однаково успішними. DJ Kon’ був разом із ним в цій агенції. Вони вирішили розвивати власний букінг, тож запросили мене та Mary Jane. Із нас зробили діджей-дует: білявка та брюнетка. Ми грали b2b з вінілу. Конь був строгим вчителем. Перший місяць ми майже жили в тій квартирі, де вчились грати. Він давав нам платівки із хаусом з власної колекції, ми тренувались. В нас було лише півтора місяця, бо Діма вже анонсував вечірку-презентацію «Zlata & Mary Jane». Інтернету тоді ще не було, тому Діма розсилав запрошення на пошту всім своїм друзям-тусовщикам, або роздавав флаєри, які завжди були унікальними. Ми розуміли, що прийдуть всі-всі, тому дуже хвилювались. Врешті, ми реально навчились грати за ці півтора місяця.

Mary Jane була go-go dancer в клубі ULTRA. Думаю, Конь до неї нерівно дихав. Але врешті сталось так, що з Конем почала зустрічатись саме я. Ми були разом 6 років. З Мері ми грали разом десь 2-3 роки й тільки після того нас вже почали запрошувати окремо. Вона в якийсь момент покинула діджеїнг, а я продовжила грати далі. Ще років 15 тому вона поїхала жити в Емірати і от лише минулого року ми з нею побачились наживо в Дубаї. Вперше за довгий час. Це було так зворушливо та прикольно!

На початку нульових в Києві ще не можна було просто піти в магазин і купити платівки. Все, що ми тоді грали – отримували від Коня. А в нього був перехідний етап: він вирішив, що більше не хоче грати хаус і почав грати електроклеш. Це був період перетворення DJ Kon’ з образу «афро» в образ рокера. Нам з Мері подобався хаус, але теж хотілось грати й щось важче: техно, електро. Ми всі тоді слухали DJ-Kicks Tiga. Просто затерли його до дір. Але такий саунд — це вже була ніша Коня і ми не могли грати те саме. Він просто не давав нам доступу до іншої музики, крім хауса. Тоді я вирішила перейти на діджитал-формат, тому що зрозуміла: якщо я цього не зроблю, то буду все життя грати тільки те, що дає мені Конь. Тоді якраз почали з’являтись сайти, де можна було покупати музику, а також соціальні мережі як Myspace, де можна було написати напряму відомим музикантам і вони тобі відповідали!

Я почала купувати музику, тож деякі треки з’являлись в мене раніше, ніж в Коня на платівках. В нас було таке наче змагання: в кого першим з’явиться якийсь крутий трек.

Це було дуже класне життя! Ми займались тільки музикою та реально добре заробляли. В нас було багато гастролей. Ми з Мері грали кожні вихідні, а Конь взагалі починав марафон з середи в барі Shanti й закінчував в понеділок. Два дні аби прийти в себе і наново! Ми могли тусуватись по дві доби нон-стоп. В нас були друзі-дизайнери, які постійно нас одягали в якісь дивні образи. Це взагалі був такий час, коли на вечірку обов’язково треба було наряджатись, щось вигадувати. Звісно, що іноді був і рок-н-рол, перебори, тому що неслось просто без зупинки взагалі. Жодних стопів!

Гастролі в нульових були сповнені пригод. Іноді ми виступили в стрьомних місцях, де було реально небезпечно. Або afterparty, де люди взагалі якісь скажені! Деякі були просто в неадекватному стані. Не все і не завжди відбувалось по передплаті. Іноді ми могли приїхати, відіграти, але нам не хотіли платити. Дяка Коню, він дзвонив, спілкувався, допомагав. Його знали всі в країні, тож не хотіли псувати з ним стосунки. Але звісно, що клубна культура тоді була ще дуже стихійним, диким явищем.

Якось нас з Mary Jane запросили в місто Гомель в Білорусі. Організатори спеціально під нас зробили вечірку — всі чекали Zlata та Mary Jane. Ми з Мариною пішли купувати квитки на потяг і вони лишились в неї. А ще уточнила: час відправлення, прибуття? Все добре? Наче так. Сідаємо в потяг, їдемо і тут я думаю: щось ми вже довго їдемо, а де кордон? Підходжу до провідника, питаю: а скоро кордон? Він каже: який кордон? Виявилось, що ми їдемо в Ковель. Ми такі: блін, який Ковель! Нам треба в іншу сторону! Вийшли на найближчій станції, знайшли таксі за мільйон грошей. Водій каже: зможу привезти вас близько 4 ранку, але не факт, бо на кордоні може бути черга. Телефонуємо організаторам: що робити? Вони подумали й кажуть: дівчата, скасовуємо! Організатори в терміновому порядку знайшли двох діджейок, в яких був дует, схожий на наш – також білявка та брюнетка. Але вони були ще маловідомі, без досвіду. Врешті, ці дівчата приїхали в Гомель і зіграли там як Zlata та Mary Jane. І потім ми бачимо звіт — купа фоток із ними. А люди пишуть: «боже, який жах! Ці Злата та Мері Джейн — взагалі не про що. Це взагалі найгірші діджейки, яких ми чули». Але ж Instagram ще не було. Ти ніяк не доведеш, що то були не ми!

Я була ще на тому Казантипі, який проводили на Атомному реакторі в Щолкіно. Ще в 97-му році ми хотіли поїхати туди компанією ролерів: спочатку на потягу, а потім на роликах. Повне божевілля! Мама мене не пускала. Але потів дозволила. «На реакторі» я була в 98-му, там було лише два танцполи і це був справжній рейв. Ми стрибали під хеппі-хардкор. Бігали по даху цієї станції. Нам кричали: ви ж можете провалитись! Мені здається нічого подібного у світі взагалі не було.

Станцію в Щолкіно збудували разом із містечком, але її так і не запустили. Тому вона була покинута, а в самому Щолкіно — купа вільних квартир для здачі. Для Казантипу це був ідеальний варіант. Плюс там були якісь потрібні вітрі-хвилі. Бо тоді це ще був фестиваль для кайт-серфінгістів. А вже з переїздом в Поповку, бiльше уваги стали приділяти музиці. Там були вечірки на будь-який смак. Понад 10 танцполів і це все триває місяць. Я розказувала іноземцям, вони не вірять. Хто стільки взагалі тусує?!

З початком світової фінансової кризи 2008 року все різко змінилось. Бренди, спонсори, клуби — всі почали урізати бюджети. Діма Слукін тільки-но відкрив клуб під назвою «Мекка». Спільнота мусульман дуже обурилась і його змусили змінити назву. В терміновому порядку довелось переробляти все. Врешті клуб отримав назву Baby Face. І це було знаєш як… все й одразу. Гроші швидко закінчувались, а з ними й красиве життя. Пару років було доволі сумно. Ми розійшлись з Конем і я переїхала до Берліну.

В Німеччині в мене був новий бойфренд. Він не був діджеєм, але дружив з багатьма артистами: Віллалобос, Свен Фет та власниками клубів. Він став для мене провідником до берлінської сцени, в мене з’явилось багато нових друзів. На відміну від Ібіци, Берлін того часу був дуже доброзичливий. На Ібіці багато діджеїв і мало клубів. В Берліні було також багато артистів, але всім вистачало майданчиків для виступів. Тому всі раді один одному. Я грала разом з численними зірковими діджеями й вони завжди були раді мене бачити. Я застала легендарний Bar 25 — всі ці нереальні вечірки з конфетті. Вони були схожі на циркову виставу, яка тривала тижнями! Мені було 27 років і мене тоді дивувало, що в клубах так багато дорослих людей. Після Києва того часу це було по-новому.

Старші друзі казали мені, ніби найкращі вечірки я пропустила і Берлін «вже не той». Вони вважали, що нічого не може зрівнятись з першими Love Parade. Я дивилась про ці часи документальні фільми типу We Call It Techno і думала, що «спізнилась на свято». А зараз я розумію, що в Берліні завжди так кажуть: все не то — раніше було краще! Останній раз я була в Берліні 8 років тому і зараз боюсь навіть уявити собі, наскільки там все по-іншому.

До Києва я повернулась у 2010 році. Криза по трохи минала і Київ, як не дивно, змінився після цього на краще. У 2011 році відкрився Boom Boom Room і Лев Філімонов покликав мене робити вечірки щочетверга. Раптом виявилось, що на все місто немає жодної вечірки у четвер. Тож ми зайняли цю нішу. Спочатку я запрошувала друзів, а потім ми стали робити навіть якісь маленькі привози. Запрошували румунів — вже пішла ця мода. Люди почали вдягатись в стриманий кежуал. Вже не було тих традицій наряджатись. Бути яскравим, епатажним стало навіть якось соромно. Все перейшло в уніфікований андеграунд.

Згодом я переїхала в Барселону. Ми з бойфрендом відкрили там власний бар. Я була повністю в роботі, тому на деякий час покинула музику. А потім Слукін покликав мене допомогти з його проєктом в Нікарагуа. На той момент він вже повністю перемкнувся на кавовий бізнес. Я полетіла і мені там настільки сподобалось, що я вирішила залишитись. Тим паче тоді як раз почалась пандемія… Врешті я залишалась в Нікарагуа аж на три роки. І вже після того знову повернулась до Києва.

Вперше я потрапила на Ібіцу лише у 2015 році. І це була та ж історія, що і з Берліном: місцеві казали — це все вже відстій! Ібіца не та, кругом комерція, все — не те! Складно сперечатись. Сучасна Ібіца дійсно стала схожою на Діснейленд. Але для мене Ібіца — це, перш за все, неймовірно красивий Острів. Тут чудова природа. І це те, що мене привабило, аби лишитись жити тут. Бо я вже не тусуюсь, як раніше. Я часто за кермом, тож маю спочатку перевірити: чи дійсно ця вечірка така крута, щоб я заради неї була готова залишити машину (сміється). Тому зазвичай я заходжу на годинку, подивлюсь і їду. Ну і так, вайб інший. По-перше, зараз заборонили всі опен-ейри. Вечірки просто неба лишились тільки в Ushuaїа.. Ти ж розумієш, тому що вона належить Матусесам. А для всіх інших — все, не можна! Звісно, що такого формату всім не вистачає. Бо як це — літо, Ібіца і не можна танцювати просто неба?

Читати також: Hї Ibiza: невідома історія найвідомішого клубу

Слід віддати належне, що такого продакшену, як в Hї, Ushuaїа чи Amnesia немає в жодному клубі світу. Минулого року ми були в Amnesia на закритті Pyramid. Там грали Вілалобос, Luciano — по класиці. Я була з діджейкою Яніна із Берліна і вона каже: «Бейбі, нічого не може зрівнятись з енергією тисячі людей, які прийшли, аби отримати задоволення». Я кажу це зараз і в мене мурахи по шкірі. Бо це дійсно так. Я ніколи не бачила тут якихось бійок чи конфліктів. Всі просто поєднані спільною хвилею щастя. При цьому, власники клубів, нахабніють — далі нікуди. Їм байдуже, скільки набивається людей — жодних обмежень. З рук в руки продають браслети на бекстейдж… Це знаєш вже, такі машини по зароблянню грошей. Але навіть при цьому енергетику клубів Ібіци неможливо ні з чим порівняти. Це все одно unique. І це стосується всього Острову.

Ти можеш тут взагалі нікуди не ходити і займатись йогою.. Або як я. Мені подобається клуб Underground. Там вечірки на 200 людей і його відкривають лише три рази на тиждень: грають tINI, Raresh і власник цього клубу — дідусь на імя дон Хуаніто. Йому все одно на рекламу, виторг — там своя атмосфера. І круто те, що не всі знають про це місце. До певного моменту також своя атмосфера була і в Pikes. Це легендарний готель, де знімали кліпи Джордж Майкла (Wham! – Tropicalia — прим. ред.), гуляли Дні Народження Фрейді Меркурі. Хто там тільки не тусувався! Але як тільки помер власник Pikes, готель викупив місцевий клубний магнат, який володіє Ibiza Rocks, де зазвичай роблять дуже попсові дискотеки для англійців. Тому Pikes втратив свій шарм, як на мене. Тепер це місце, про яке вже всі знають. Хоча це не означає, що вечірки стали гірше. Якось була там на виступі Goldie і це було ох!... він такого роздав! Я стояла, дивилась на нього і не могла повірити, що взагалі відбувається? Ну і звісно, що там класна саунд-система, хоча танцпол дуже маленький.

Вже третій рік, як я живу на Острові. В минулому році я почала працювати в OpenLab. Це радіостанція, яку 13 років тому заснував Роберт Майлз. Він жив тут. Звісно, що всі його знали по хіту Children, який, мабуть, зробив його мільйонером. Але він завжди був набагато глибшим, як музикант. На жаль, я не застала його. Він помер від раку декілька років тому. Але станція лишилась. І це чи не єдине FM-радіо на Ібіці, яке взагалі не комерційне. Жодної реклами! Цілодобово якісна музика для меломанів. Після смерті Роберта за цю станцію почалась справжня боротьба між великими холдінгами. І так вийшло, що в неї інвестував один мій давній знайомий з Києва. Завдяки цьому станція продовжила своє існування в тому форматі, яким його колись задумав Майлз. Коли я ще жила в Барселоні і прилітала на Ібіцу, то завжди слухала саме це радіо. Думала тоді: от би із ними познайомитись! І якось так намріяла, що тепер ми працюємо разом. Вже понад рік.

Спочатку я допомагала OpenLab з івентами, хостила артистів, діджеїв, вела їх social media. А потім почала робити своє радіошоу, яке присвячено виключно українським артистам.

Я вважаю, що артисти потребують цього. Особливо ті, хто зараз лишається в Україні. В них наразі немає ані гастролей, ані роботи (в багатьох). І це так важливо — просто хоча б купувати їх музику. І казати іншим: теж купуйте! Звісно, в мене поки що не дуже великі охоплення, до Trommel мені далеко, але я думаю, що поступово їх ставатиме більше.

Завдяки шоу DIEMO я занурилась в сучасну українську сцену. Перший час була здивована тим, наскільки багато зараз виходить музики! Дуже багато артистів, про яких я взагалі раніше не чула. Мої улюблені хлопці — Yansima, Osvit. Харріс зробив крутий реліз як Olekhar. Бувають такі несподіванки! Альфред… Я пам’ятаю його, коли він грав з DJ Light ще взагалі юним хлопчиком. А зараз це крутий продюсер The Organism, який робить класний мелодік-хаус. Але в цілому можу сказати, що чую багато темної, депресивної музики. Думаю, це нормально, бо люди живуть у війні. Це класно зроблена, але дуже даркова електроніка. І тут я хочу подякувати Mixmag, бо саме від вас я дізналась про багатьох нових андеграундних артистів. Буду рада всім співвітчизникам, хто зможе добратись до Острова, щоб ми могли зробити тут щось разом — записати гостьовий мікс, зняти відео, тощо. Ну і, звісно, я завжди рада отримувати демо та свіжі релізи на пошту [email protected]

Слухати також: Українська Електроніка by Lostlojic x 20ft Radio