Olekhar: меморіз

Минулого місяця діджей та саунд-продюсер Олександр Harris повернувся після тривалої творчої паузи з новим альтер-его Olekhar та випустив дебютний міні-альбом «Jays in Space». Послідовний адепт діп-хаусу, в новому проєкті він спробував поєднати мінімалістичний хаус, космічне електро, брейкбіт і транс.

З цієї нагоди Olekhar став першим героєм рубрики меморіз, в рамках якої досвідчені діячі електронної сцени України згадують цікаві факти та історії з власного минулого.

В батька були платівки Раві Шанкара, Pink Floyd, The Beatles, і це було перше, що вплинуло на мене. Я виходів на двір, чув там Фрістайл, Вадіма Казаченко, і це викликало в мене відразу. Думаю, ще в дитинстві я зрозумів, що таке якісна музика, а що — ні. Також вдома була радіо-точка (прим. — AM-хвилі). Їх тоді ставили в кожну хату. Не всі навіть знали, що в них таке радіо існує, бачили лише оплату за нього в комунальних платіжках. Хто знає, можливо, її туди досі вписують. На цьому радіо було лише 2-3 хвилі, одна з них — Радіо Промінь. Так от на Промінь виходила програма Олексія Когана «Година меломана». Там я вперше почув Us3 — Cantaloupe Island та Гербі Генкока. Мені було біля 10 років, і це дало мені розуміння, що музика може бути дуже різною.

В 95-му році друзі відвели мене до магазину «Классік» на Шулявці, де продавали «піратку» — в основному, поп-музику. Я швидко все там переслухав, тож був готовий до «наступного етапу». Тоді хлопці відвели мене на вулицю Золотоустівську до магазину «Core». Він був у підвалі, і там збирались шанувальники важкої музики. В «Core» були не тільки касети, а й футболки, наліпки, чорний одяг. Так я став слухати рок. Починав з Green Day та Nirvana та дійшов аж до блек-металу і грайндкору: Burzum, Darkthrone, Satyricon, Carcass. Я не вдягався, як металіст, просто слухав все підряд. Було цікаво знайомитись із самою музикою.

Все змінилось в грудні 95-го року, коли я вперше потрапив до Німеччини. Ми поїхали туди за програмою обміну для учнів. По місцевому ТБ я побачив шоу Berlin House на каналі VIVA. Там крутили кліпи Westbam, Marusha — зірок Love Parade. Мене це одразу захопило. Я зібрав гроші, що давали «на цукерки», та купив першу ж касету з рейвом, яку там побачив. На ній були Pizza Man, що вже потім став відомим як Fatboy Slim; Technohead — I Wanna Be A Hippy, AWeX — Back On Plastic, різний хеппі хардкор. Тож до Києва я повернувся вже «рейвером».

Тільки-но з’явились FM-приймачі, я почав займатись зеппінгом. Якось на радіо заговорив ведучий. Тоді це було дивиною. Хто це?! А це був Толя Вексклярський (DJ Tolya) — перший діджей українського FM-простору. На Гала Радіо йшла його програма «Місячні тромбони». Ще до радіо Толя був зіркою серед меломанів, бо вів програму «Джемікс» на каналі «Мегапол». В них були різні напрямки: Джемікс Baby, де крутили Kris Kross — Jump; Джемікс Beherit — важка музика, і так далі. Але саме на «Тромбонах» Толя почав знайомити аудиторію з рейв-культурою: хаус, транс, джангл, хардкор. Я був справжнім фанатом цієї програми — чекав на кожен ефір та записував їх на касети.

Моя діджей-кар’єра почалась зі шкільних дискотек. Однолітки хотіли «музику попростіше», а от старшокласники вже ходили до клубів і розуміли те, що я граю. Якось старші покликали мене на свою вечірку. Я був в 7-му класі, а грав аж для 11-класників. В них був стробоскоп, в мене — касети. Я ставив все, що було на тих касетах: тріп-хоп, хардкор, хаус. Це був дуже неочікуваний репертуар, як для шкільних дискотек.

На другому поверсі Будинку Торгівлі на Львівській площі відкрився новий магазин «Студія Альтернатива». Там працював хлопець, Діма. Нажаль, він помер. Його так і називали — Діма Альтернатива. В нього була крута колекція музики. Там закуповувались професійні діджеї. Я був школярем без грошей, тому іноді приходив до магазину, ставав десь збоку і просто слухав, що люди обирають, купують. В 96-му році я купив там збірку Mayday. Вона досі зберіглась.

В 97-98-х роках я ще двічі був в Німеччині. Слухав там радіо NRJ, купив собі CD-player, якісь диски. І тоді вже зміг накопичити грошей на власний мікшер. Я намагався міксувати на ньому диски з касетами, що було повною маячнею, але так я вже хоча б приблизно розумів, як працюють діджеї.

До нічного клубу я вперше потрапив школярем. В кіноклубі Київська Русь на Лук’янівці одну з зал орендувала формація Afterwork DJ’s. Вони ставили класний звук, там була гарна аудиторія. Мені так хотілось туди потрапити, що довелось збрехати батькам. Я сказав їм, що заночую у сестри, а сестру попросив «прикрити» мене і відпустити зі старшим другом на вечірку. Я мріяв потрапити за пульт і невдовзі отримав свій шанс. В нас на Чоколовці також відкрився нічний клуб — «MC club». І туди прийшли працювати ті самі Afterworks DJ’s. На базі клубу вони облаштували репетиційну базу та школу діджеїв. До відкриття набирали резидентів, і мені дозволили спробувати свої сили. В першу ж ніч ми напились водки, але я став грати. Мене пустили під самий кінець вечірки, коли на танцполі вже майже не було людей. Грав я врешті аж до 9-ї ранку. Вчився шукати точку, підганяти треки. Так все і почалось.

Загалом в 90-х в Києві вже було бурхливе нічне життя. На згадку спадають Harley Club, Flamingo, клуб «Cinema» — це були культові місця в 95-97-му роках. Був ще клуб Диско 2000 на Нівках. Він закрився в 1998 році… Варшава, Play-Offs. Більшість з цих клубів знаходились в приміщені готелів. Тоді це була така інтернаціональна романтика: туристи, проститутки, бандити, блатні. Якось в Play-Offs (це готель «Либідь») привезли «першого діджея із Америки». Толя в «Тромбонах» розповідав, немов американець так розчулився від любові до України, що залишив в подарунок цілу коробку своїх платівок. Золота людина! Та через п’ять років я дізнався, що реальна історія була трохи іншою. До американця підійшли бандити, що відпочивали у клубі, і сказали: «Якщо ти не залишиш тут свій чемодан, то не сядеш в літак додому». Такі були часи.

В 90-х справжні діджеї грали тільки з вінілу. Мені ж вистачило грошей лише на те, щоб придбати чотири платівки. Цього було замало для виступу, тож ми вирішили грати з другом Євгеном бек-ту-бек. Вдвох зібрали музики на 40 хвилин. Тоді ми пробили собі дату в клубі Chicago на Лівобережці, що належав якимось бандитам. І почали готувати першу власну вечірку. Вдень я тусувався під консерваторією на Майдані, де збирались ролери та скейтери. Серед них, до речі, був Артур з ARTBAT. Ось ми прийшли туди і кажемо: всі в Chicago, буде вечірка! Цілий натовп людей — всі просто сіли в тролейбус і поїхали. Чесно кажучи, в часи до інтернету промо було робити простіше.

Женя мав власну піратську станцію на м. Харківська. Я їздив до нього грати ефіри і тренуватись. Тоді ще не було розвинутої логістики на лівий берег, тому треба було їхати чи не трьома пересадками, але мене це не зупиняло. До Жені декілька разів навідувались з перевірками від Укрчастотнагляду. В них були такі машини з локаторами, що їздять по місту і ловлять сигнал піратських станцій. Тож з часом радіо Жені, звісно, закрили. Він тоді віддав мені свої старі вінілові програвачі. Я мав вдома мікшер, тому міг тепер тренуватись хоч цілодобово.

Грати з вінілу — дороге задоволення. Я з небагатої сім’ї, зайвих грошей у нас не було. Доводилось щось вигадувати. Якось мій знайомий (зараз він відомий бізнесмен) дізнався, що одного з завзятих колекціонерів вінілу забрали в армію. На період служби він залишив платівки вдома у мами. Тож мій знайомий вмовив жінку продати йому ці платівки. Мовляв, чого їм там лежати, покриватись пилом? А потім вже перепродав їх мені. Та коли власник колекції повернувся з армії, він був дуже злий. Знайомий телефонує мені і каже: треба все повернути. А я йому: слухай, я купив їх у тебе, все інше — то вже твої проблеми. Не знаю, чим та історія скінчилась, але так в мене почала формуватися власна колекція.

Ще одна кумедна історія про платівки. Пам’ятаю, як моя нинішня теща, а на той момент ще просто мати моєї дівчини, вирішила зробити мені подарунок. Якимось чином вона потрапила в нішевий вініловий магазин, який знаходився прямо вдома у продавця, і на свій смак вибрала мені 10 платівок, 9 з яких я реально потім грав. Про це в тусовці навіть ходили чутки. Мовляв, раптово приїхала якась доросла жінка і почала обирати вініл із танцювальною електронною музикою. Але я то знав, про що йдеться, бо це стосувалося мене особисто. Це був дуже несподіваний вчинок від неї. Серед тих платівок були, наприклад, white label ремікс на Could You Be Loved Боба Марлі, Ministers De La Funk — Believe, Powerhouse — What You Need.

Перший раз я потрапив на Казантип в 2001 році. А після повернення став гаяти час на казантипському форумі. Там познайомився з організаторами, і в 2002 році мені доручили курувати новий альтернативний танцпол Казантипу. Там грали невідомі діджеї. Ті, хто там міг себе проявити, отримували нагоду зіграти на основних танцполах.

Я ходив там з блокнотом, нотував, хто як зіграв. В мене була модна віза, що надавала великий привілей — безкоштовний пропуск у туалет. До речі, на тому танцполі я познайомився з Pavel Plastikk (прим. — діджей, засновник LOW).

В 2004 році я потоваришував з Дімою Fly (прим. — засновник Flymusic DJ School). Він тоді працював в компанії, що займалась бізнес-перевезеннями на приватних джетах. Він часто літав до Лондону і добре говорив англійською. Діма вигадав класний бізнес. Під час відрядження він особисто перезнайомився з британськими вініловими дистриб’юторами та домовився про співпрацю. Літаками він почав возити з Британії платівки з танцювальною музикою і відкрив в Києві перший магазин саме для діджеїв. Я ж став в цьому магазині «баєром». Діма давав мені каталоги своїх партнерів. Я прослуховував всі позиції, розуміючи, кому і що з цього можна продати. Бо вже знав майже всіх діджеїв Києва та розумів, хто з них що грає. Іноді я працював у Діми за бартером, маючи змогу замовити за оптовою ціною щось і для себе. Моя колекція набувала цінності, і це було дуже на часі, бо виступів ставало все більше.

Також в 2004 році почалась «епоха гламуру» в клубній індустрії. Я почав співпрацювати з Party Salon Agency — букінгом Діми Слукіна. Діма — це людина, що робила найвеселіші вечірки в 2000-х. В нього була краща публіка, тому що він був першим, хто впровадив справжній фейс-контроль в київських клубах. Діма починав з маленьких бутікових вечірок і виріс до рівня дуже дорогих івентів, які за атмосферою нагадували Studio 54. Навіть музику він любив ту саму — диско, легкий хаус. За Слукіним йшли люди. Він міг знайти якийсь невідомий суші-бар, і вже наступного тижня там була найкраща вечірка в місті. Він давно відійшов від справ, бо тепер в нього нове захоплення. Він займається кавовим бізнесом і живе в Латинській Америці.

Добре пам’ятаю, як DJ Kon’ кардинально змінив образ. До того ходив в гавайських сорочках, як, блін, вовк з мультика (прим. — «Ну, постривай!»). А потім раз! І вже косуха, темні окуляри та грає разом з Девідом Каррета. Він завжди мав харізму скоріше рок-зірки, ніж діджея. Тому коли прийшов н’ю-рейв, електроклеш, електророк — це була його стихія. Для Києва синонімом н’ю-рейва став клуб XLIB. Феномен цього місця — заслуга двох людей: Віталія Бардецького та DJ Move. Перший був ідеологом, другий — локомотивом. З Мувом ми познайомились в клубі ULTRA, що працював чи то в їдальні, чи то в гуртожитку Інституту Культури на Щорса, біля метро Печерська. В нього був червоний кабріолет Corvette, який знав увесь Київ. І взагалі він виглядав як голлівудська зірка. Мув був схожим на модного тоді американського діджея Tommy Sunshine. Такий, знаєш, хастлер. Мув був ідеальним обличчям XLIB’у. Ми там робили серію вечірок SVOI разом з Женею Joss. І там же ми знову зустрілись з Пашею Plastikk, який приїхав з Харкова і робив в XLIB власні вечірки LOW зі скандинавським диско. Саме там ця серія стала брендом. Бард також любив диско-музику. Ці жанри добре підходили в якості противаги гламуру, який тоді вже всім набрид. Це було яскраво, розмаїто, але при цьому зухвало.

З Бардецьким я познайомився в середині 2000-х. В нього була концертна агенція, і ми співпрацювали по букінгу для Sky Art Café. Але чув я про нього набагато раніше — ще в 90-х. Тоді неможливо було знайти цікаву інформацію про електрону музику. І тут з’являється друкований журнал «Новий рок-н-рол», де Бардецький пише про свої враження від берлінського клубу Tresor. Вау! Він був головним редактором «рок-н-роллу». Пам’ятаю номер з Леонідом Каденюком на обкладинці. Бонусом йшла компіляція з треками українських артистів. Для 1998 року це було революційно. Ця компіляція, до речі, зараз є на Mixcloud. Її зібрав DJ Derblaster.

В 2004 році я усвідомив, що можу заробляти суто музикою. Я тоді став арт-директором клубу «Кактус» в Ялті. Мої однокурсники з кафедри інформатики починали шукати роботу і не всі знаходили щось цікаве. А ті, хто знаходив, жалілись, що їм нудно. Мені нудно не було. Тільки-но я повернувся з Ялти, на Андріївському узвозі відкрилось Pret-A-Cafe. Це було модне місце. Ним займався Філіп Грінштейн, який до того вів справи клубу OPIUM. Він запросив мене та Славу Лєпшеєва резидентами в Pret-A-Café. Там я познайомився зі Свєтою Конфетою, разом з якою ми відкрили нову цікаву главу під назвою «Sky Art Cafe».

Sky Art Café знаходився на 6-му поверсі Pinchuk Art Centre. До того там була пуста біла кімната, посеред якої стояла кава-машина. Ми перетворили це місце на бренд. Свєта займалась кухнею — вона зробила там перший в Києві повністю веганський ресторан. Я був музичним директором. Ми робили дві вечірки на місяць по гостьових списках. На фейс-контролі працювала дівчинка Саша. Її фішка була в тому, що вона говорила з людьми. Не було такого, щоб: не той одяг, пока! Вона могла поспілкуватись з людиною в черзі, побачити, що та адекватна, і врешті пустити. Тому в нас завжди була класна публіка, перед якою бажали виступити всі артисти. Ми робили круті привози, як для такої невеличкої локації — від модних тоді H.O.S.H. чи Ost & Kjex до Agnes і Террі Френсіса. Якось ми навіть потрапили в гайд від Air France. Це було приємно. Sky Art Café проіснувало сім років і закрилось в 2014-му.

В нульових відомі діджеї добре заробляли. Я міг грати за одну ніч в Pret-A-Cafe, в Оранжереї та ще на афтепаті в Ganesha — навіть гастролювати не потрібно. Втім, ніхто не гнався за грошима. Було якесь розуміння балансу між музикою та бізнесом. Наприклад, DJ Kon’, який тоді вже коштував десь $500 за сет, міг прийти до SHANTI та виступити за $100, бо там було весело. SHANTI — це просто чайна кімната на Бессарабці, але атмосфера і музика там були особливими.

Наприкінці нульових стався перехід від «епохи гламуру» до хвилі нового діп-хаусу (прим. — саунд лейблів Crosstown Rebels, Hot Creations). Ідеальним відображенням цього «перехідного» періоду став клуб Mantra. Його відкрив Serge Proshe, який і сам був діджеєм та саунд-продюсером, тому це було, мабуть, перше місце, де власник прислухався до думки діджеїв. Сєрж вклався в якісний звук, зробив дерев’яну підлогу (для кращої акустики), зібрав круту команду резидентів. Цікаво, що кращий сезон Mantra стався тоді, коли в клубі ще йшов ремонт, і він був не до кінця готовий. Але саме того літа були чомусь найкращі вечірки. Треба розуміти, що це Arena City. Там було багато дівчат в сукнях та на підборах. Але потрапивши в Mantra, вони знімали взуття і відривались на повну босоніж. А збоку в ряд стояли сумочки і туфлі. Ось чим була Mantra.

«Перехідний» період завершився десь в 2012 році. Настала епоха домінації діп-хаусу і тек-хаусу. Це був час Boom Boom Room. Вони одразу зайняли цю нішу і швидко стали успішними. В них не було конкурентів — клубів, що працювали б кожні вихідні в такому ж форматі. Перший час в Boom Boom Room були проблеми зі звуком, але вирішили їх кардинально — повісили Funktion One. І це в такій-то невеличкій кімнатці! Крутіше було вже нікуди.

Boom Boom Room зібрали великий склад резидентів. На піку їх було аж дванадцять: Smailov, Lola Palmer, Pahatam, Mays, Westboy, Влад Вєлєєв (прим. — пізніше фронтмен Refinders). Я на деякий час також доєднався до цього складу. Boom Boom Room були сім’єю, що мала спільні цінності. Наприклад, в 2014 році, коли зі Сходу країни приїхало багато наших колег, ми віддавали їм свої слоти. Я пам’ятаю, що мав три дати на місяць і віддав одну з них Вадіку Hector Cooper, що приїхав з Донецька, хоча ми навіть не були тоді знайомі. В Канаді, де я зараз живу, таке не зустрінеш. Тут всі один одному конкуренти.

Я часто згадую Ostrov Festival 2014 року. Я мав грати там на розігріві у Guy Gerber. На перший рік він не прилетів. Я свій сет все одно зіграв. Йду натовпом і чую: «Нє, ну Guy Gerber роздав!». На другий рік Гай вже прилетів. Я пограв перед ним, але що таке розігрів?.. Не награвся. Пішов тусити з друзями. О 6-й ранку ми попрощались. Я кажу їм: сходжу в туалет і їду додому. Йду в туалет, а мені на зустріч Андрій Goshva: хочеш пограти? Виявляється, в них там був ще один маленький таємний танцпол, майже імпровізований. Я кажу: давай! І там як понеслось! Я грав аж до обіду наступного дня. Тим часом, виявилось, що друзі мої о 6-й ранку теж нікуди не поїхали. Один з них, вже майже в хлам, від’єднався від інших, а потім доганяє їх та кричить: «Там Harris грає! Там просто розрив, пішли!». Всі перелякались, кажуть: «Чувак, в тебе бєлка! Harris поїхав додому годину тому». А він стоїть на своєму, падає на коліна: «Ні-ні, він там! Harris там грає, кажу вам». Хоча в тому боці, куди він вказував, за планом навіть танцполу не було. Це було дуже смішно, як вони висадились тоді, думали, що наш друг з’їхав з глузду. Врешті, пішли за ним, тільки щоб остаточно в цьому переконатись.

Я переїхав до Канади в 2016 році, але двічі повертався до Києва — в 2018 та 2021 роках. Коли ти довгий час відсутній, то наочно бачиш, наскільки зростає рівень клубної індустрії в Україні. Це дивно, але війна, що почалась ще в 2014 році, окрім біди та горя, які вона несе, має непрямий позитивний вплив на сферу послуг. Бо за складних часів стає жорсткіше конкуренція. Гроші важче даються. В таких умовах ти маєш робити дуже крутий продукт, щоб залишитись в грі. За «епохи гламура» в цій індустрії було багато випадкових людей, що виглядали успішними та впливовими. Але за перших же проблем їх змило. Лишились тільки загартовані професіонали. І це стосується не тільки вечірок та клубів. Кав’ярні, кафе, ресторани, шоуруми — Київ зробив значний стрибок вперед.

В Україні вже виросло ціле покоління, яке взагалі не знає нічого про «епоху гламура», герої якої тоді були, прямо кажучи, орієнтовані на Москву. Бо це звідти пішло. Тому те, що відбувається зараз — це вже ознаки розвитку суто української незалежної сцени. І я бачу, як в молоді вже потроху стирається той пієтет до «привозних» діджеїв, що був властивий українській аудиторії раніше. Нарешті, стає більше поваги до локальних артистів.

Якщо підсумувати, то еволюцію клубної індустрії в Україні можна розбити на чотири етапи. В 90-х з’явились перші нічні клуби. В 2000-х з відкриттям таких закладів як Pret-A-Cafe чи Sky Art Cafe, виникла культура препаті. А завдяки клубу Ganesha та (трохи пізніше) Boom Boom Room в моду увійшли також і афтепаті. В 2010-х трендом стали цілодобові вечірки. Почали Closer, підхопили ∄. Зараз клубне життя в Україні продовжується навіть за умов комендантської години. Але що буде далі? Скоро дізнаємось.