Минулого тижня на благодійній вечірці в Kureni виступив добрий друг української сцени — поважний німецький саунд-продюсер та музикант DJ Hell. Втім, було б не правильно обмежувати його такими архетиповими амплуа. Hell — набагато ширша персона. По-перше, він засновник лейблу International Deejay Gigolo Records, чиї «золоті часи» прийшлись на розквіт електроклешу. Саме тут виходили Tiga — Sunglasses At Night, Fisherspooner — Emerge, дебютний альбом Miss Kittin & The Hacker, мегахіт Justice & Simian — Never Be Alone та багато іншого. Але окрім цього, Гельмут — ще й багатомірний ерудит, невтомний активіст, гурман, мандрівник та денді, що в різні роки водив дружбу з Брайаном Феррі, співпрацював з Balenciaga, випускав власну колекцію жіночої білизни разом з Agent Provocateur та позував для Карла Лагерфельда. Така розмаїта діяльність робить його завжди бажаним героєм інтерв’ю та цікавим співрозмовником на будь-яку тему.

Звітний матеріал з DJ Hell присвячено ще й його майбутньому ЕР на українському лейблі Dear Deer Records. Реліз під назвою Naiborg & DJ HELL «Acid Boyfriend & Acid City» — зухвале поєднання інді-денсу та техно з реміксами від одразу трьох важковаговиків німецької сцени: Thomas Schumacher, Marc Romboy та André Winter. Чекайте на окрему ексклюзивну прем’єру релізу 10 листопада на Mixmag Україна.

Дякуємо за допомогу у підготовці матеріалу: KURENI та Олексій Смушков.

MIXMAG: Гельмутe, вітаю! Розкажіть, будь ласка, про логістику вашої поїздки до Києва. Як вам подорож?

HELL: Мій промоутер сказав, що найкраще буде летіти з Мюнхена до Варшави, а потім сісти на 16-годинний безпересадковий потяг із Варшави до Києва. Це був справжній експірієнс, тому що я ніколи не їздив так довго поїздом. Напередодні я до ранку грав на відкритті магазину Gucci в Мюнхені. Тож я встиг тільки заїхати додому, щоб перевдягнутись, та одразу попрямував в аеропорт. Я почав подорож до Києва вже дуже втомленим, а це не добре.

М: Чи вдалося відпочити за ніч у спальному потязі?

Н: Я можу спати хоч тут, на землі (показує на якусь стару лавку біля стіни — Mixmag). Але в тому поїзді я не знав, чого чекати. Які люди мене оточуватимуть? Чи може щось трапитися? Я тут у зоні бойових дій. Багато хто запитує: навіщо ти туди йдеш? Це небезпечно. Там війна, це божевілля.

Але я грав у Києві дуже багато разів. Може 20 чи 30. Ще 10 років тому я став учасником руху FEMEN в Україні. Я був частиною цієї організації, і ми активно протестували на Майдані. Я виступав на MTV Україна, у нас були прес-конференції. Та й надалі я підтримував їх багато часу, в тому числі під час протестів в Європі. Врешті, вони стали дуже успішними у всьому світі. Вони стали відомими в Німеччині та здобули неабияку популярність в Мексиці та США.

М: Ви допомогли їм знайти своє місце на світовій арені.

Н: Я допоміг їм вийти на міжнародний рівень і стати потужною організацією. Я поїхав з ними до Франції на кілька зустрічей, і там на нас напали люди, які неправильно зрозуміли їхній спосіб протесту, тому що це був принципово новий спосіб протесту. Власне, це мене в них і привернуло. Я відчував, що ця організація має правильні відповіді на багато складних питань.

Еволюція FEMEN нагадує мені історію Gigolo Records в нульових. Ми тоді якось раптово вибухнули, бо в нас також були правильні відповіді. Власне на те, як має рухатись танцювальна музика далі. Ми видали багато чудових релізів, зробили багато неймовірних речей. І бачити, як все це росте — це було одним із найдивовижніших моментів у моєму житті.

Але, повертаючись до Києва: виходить, що так, я бував тут десь біля 30 разів. Слухай, я навіть грав під парламентом (Верховна Рада у 2009 році — Mixmag), не знаючи, чи посадять мене за це у в'язницю.

М: Отже, ви анітрохи не вагалися перед поїздкою до Києва восени 2023 року.

Н: Я не вагався ані на секунду, коли промоутер попросив мене приїхати сюди та підтримати український народ, українських військових, українських волонтерів, лікарні, тому що я завжди був дуже близький до України, її народу та культури.

М: Дякую вам за таку відвертість і підтримку, тому що подорож в Україну зараз — це дійсно справжня пригода.

Н: Я не знаю, як буде правильно це сказати, але справа в тому, що я просто не можу не підтримати вас. І Олексій (Смушков — Mixmag) порадив записати мій сет. Він розказав, що доставляє допомогу на передову, і що люди там в перервах між обстрілами також слухають музику. Тож запис мого сету буде на флешці разом із іншою допомогою. Тому я відчув зворушення, коли грав. Я думав про те, як сильно страждають ці люди, скільки людей вже загинуло, що взагалі сталося, і що ще досі триває, бо ніхто не знає, коли це закінчиться.

М: Ось чому ваша присутність тут також важлива. Це означає, що нас розглядатимуть в світі не тільки як жертв на фото Associated Press після чергового обстрілу Києва. Важливо показувати, що ми живі, ми дихаємо, ми тримаємось.

Н: Так, тому я тут. Я хочу спілкуватися з людьми наживо. Я хочу з усіма поговорити. Я хочу побачити, що відбувається. Я хочу побачити, на що вони сподіваються, що ще можна зробити? Я поверну деякі з цих повідомлень або все, що зможу, до Німеччини. Справа в тому, що люди у всьому світі зараз вже втомлюються від війни, бо йде щоденна нескінченна навала новин, серед яких, до того ж, багато фейків.

М: Тому єдиний спосіб дізнатись правду — це побачити все на власні очі.

Н: Знати більше про цю війну, про Україну — це важливо для німців. Бо наша громадськість намагається якомога більше допомогти українському народу. Але є ризик потрапити в оману, бо раніше в нас була дурна політика, дурний лідер. Вони підтримували путіна багато років, співпрацювали з Газпромом — навіть вже після того, як в 2014 році він захопив Крим. Це вже був початок війни!

Я про це казав і раніше, бо я не божевільний. Просто я розумію, що в Німеччині роками не робилось багато з того, що мало б відбутись. Деякі німці кажуть: ми нічого проти цього не зробимо, тому що боїмося, що він почне діяти проти нас. Що ж, врешті, тепер вже всі залучені в цю війну, і ми вже посилаємо важку зброю. Але краще пізно, ніж ніколи. Тому ми спробуємо вам допомогти. Зараз в Німеччині живе 2 мільйони українців. Думаю, гуманітарна допомога працює на гарному рівні. Але вам потрібно ще більше гармат, щоб захистити себе прямо зараз.

Чесно кажучи, я і сам не можу слухати щодня тільки про війну, але я можу приїхати та поговорити з людьми. Цього разу я зустрів багато людей. Ще більше — в Берліні протягом року. А влітку я навіть зустрів людей з України на Ібіці. Отже, це велика історія між мною, українцями, вашою країною, клубами та нічним життям.

М: Ваш альбом «Teufelswerk» (2009) вийшов під час глобальної економічної кризи. Ситуація в світі кардинально змінювалася. Тепер ви в Києві у 2023 році. Ми перебуваємо в центрі найзначнішого військового конфлікту в Європі після Другої світової війни. Отже, що ви думаєте про дух теперішнього часу? Куди котиться цей світ?

Н: Якщо повернутись на десять років назад, то буде складно повірити в те, що Дональд Трамп стане президентом США. Неймовірно! Ви б сказали: я ставлю всі свої гроші на те, ще цього ніколи не станеться. Але це сталось. А потім стався COVID. Ніхто не міг подорожувати та працювати, нікому не було дозволено виходити на вулицю після 20:00. Це повністю змінило світ. Хто б міг таке собі уявити? А потім уявіть, що вам скажуть: в центрі Європи буде велика війна, Росія проти України. Я часто думаю про те, що буде далі, що робити, куди йти?

І я зустрів українку, яка допомагає мені обрати орієнтир на найближче майбутнє. Вона живе на португальському острові Мадейра. Я вже думав про переїзд до Португалії на деякий час. Можливо, я поїду туди взимку, тому що я планував поїхати в Лісабон чи інші міста Португалії. Адже зараз там живе багато діджеїв, і це одна з найпривабливіших країн Європи. Можливо, це те місце, де я зможу залишитися на наступні роки. А можливо, я поїду і більше ніколи не повернуся.

Кожного дня я питаю себе: чи можу я ще продовжувати? Я буду працювати над новим альбомом, і я працюю над альбомом для іншого виконавця. Я хочу видати власні мемуари та лукбук з усіма моїми фешн-колабораціями, тож до кінця своїх днів я буду зайнятий. Я популяризую свою історію, своє минуле.

М: Мемуари DJ Hell — це великий обсяг роботи.

Н: Так. До того ж, я все ще займаюсь продюсуванням, реміксуванням і виданням чужої музики. Я займаюся діджеїнгом щотижня. Цього тижня я грав на відкритті Art Week у Берліні в Tresor Club. Потім я поїхав до Мюнхена, звідти в Київ. А вже наступного вікенду я поїду до Копенгагена, потім до Кельну. І це ніколи не закінчується. Це моє нескінченне світове турне.

М: І ви ніколи не відчуваєте, що вигоріли від постійних гастролей?

Н: Ні, але я відчуваю себе виснаженим між ними.

М: Але як відновлюєтесь?

Н: Жодних особливих секретів. Багато сплю, добре їм, багато тренуюсь, бігаю, катаюсь на велосипеді. Треба берегти себе. А ще я не вживаю алкоголь та не палю. У мене дуже нормальне життя. Я сплю 10 годин на добу, дуже люблю спати. Я ще ходжу в сауну. Я і тут попросив забронювати мені готель із сауною, тому що знаходжу у цьому спокій.

М: А як переключаєтесь? Бо не можна постійно жити музикою. Книжки?

Н: В тому числі. Я прочитав популярну книгу мого друга. Він написав про своє дитинство, коли був малим і щодня грав у футбол. Він не є професіоналом, але він пов’язує цих дітей, які ростуть, із формуванням характеру: як стати бійцем, як спілкуватися в групі. Як завдяки футболу в подальшому житті ти стаєш лідером. Хто ти за типом: нападник чи воротар? Цікаві аналогії.

Коли я був дитиною, то щодня грав у футбол, поки не темніло. Можливо, я тоді був найщасливішою дитиною в Німеччині, навіть не думаючи про це. Це був найказковіший час, і якомога більше дітей повинні це пережити. Саме про це мій друг написав чудову, чарівну книгу. Вона нагадує всім про дитинство. Я читав її в потязі, щоб відпочити дорогою до Києва.

М: Дорога звична для вас, бо ви завжди були мандрівником. Жили між Європою та США, багато між Нью-Йорком, Мюнхеном, Берліном...

Н: Так-так, а ще між Бразилією, Австралією, Японією, Африкою... Я шукав нового досвіду та нових знань. Так само, як розмовляючи з вами сьогодні ввечері, я отримую додаткову інформацію та знання. Ви повинні подорожувати і дивитися, як інші люди реагують на вашу музику, що відбувається з їхньою культурою. Отже, я багато навчився від інших, бо маю дар бачити речі в деталях та помічати дрібниці, а не тільки якісь вражаючі статуї.

Не знаю, як би я працював без цього, бо, знаєш, світові гастролі, відомість — це великий тиск. Карл Крейг якось сказав, що відчуває велике напруження, бо за його спиною 30 років музики Детройту. І я розумію, про що він, бо за моїми плечима 40 років німецької електронної та панк-музики. Тож я тут знаходжусь як німець, що представляє німецьку електронну музику

Це, може, звучить і зухвало, але я отримав стільки чудових вражень… Я грав на Love Parade, на Fuji Rock Festival в Японії. Я грав у деяких андеграундних клубах Парижа разом із Daft Punk. І цей список просто нескінченний. Тому тепер я маю можливість передати ці знання іншому поколінню або допомогти людям порадою, коли вони щось запускають.

М: Але серед всіх куточків світу, Нью-Йорк — особливий, чи не так? У вас є альбом «New York Muscle» (2003). Це відсилка до виразу «muscles from Brussels»?

Н: Ні. Що таке «м’язи з Брюсселя»?

М: Це прізвисько Жан-Клода ван Дамма.

Н: Справді?

М: Ага.

Н: Я цього не знав, але він мені подобався, коли був зіркою. На цю назву мене надихнув один невідомий фанк-панк-гурт із Нью-Йорка. У них була така пісня — New York Muscle. Коли ти продюсуєш у студії, то постійно шукаєш назви до треків, але разом з тим, ти вже знаєш, що настане момент, коли воно просто з’явиться нізвідки. Це просто приходить, і ти кажеш: о, це те, що потрібно! Так було з моїми альбомами «Teufelswerk» і «Zukunftsmusik». Так було і тут. Я почув цю пісню, коли був у Нью-Йорку. Думаю: «Вау, я повинен це взяти від них! Мені дуже шкода, хлопці, бо ви знайшли цю назву. Але вас ніхто не знає, тому візьму я її собі».

Хоча, думаю, що наступного разу, коли хтось запитає мене про назву цього альбому, я скажу, що це данина поваги Жан-Клоду ван Дамму з Брюсселя.

М: Ви сказали про 40 років досвіду. Є офіційна інформація, що ви почали кар’єру діджея в 1978 році. Тобто вам що, було тоді лише 16 років?

Н: Ще менше — мені було 15. Я ходив до молодіжного центру для дітей та підлітків. Ми там грали в настільний футбол, фліппер. Там був танцювальний майданчик і діджейська кабіна. Я не знаю, чому саме я там грав, але так, я був місцевим діджеєм. Чесно кажучи, я вже забув, як я там опинився.

М: І що ви грали? Якісь шлягери?

Н: Я грав пісню Supermax під назвою Love Machine. «Я твоя машина кохання в місті...». Я програв її близько десяти разів, знову і знову. Мені дуже подобалось саме відчуття від того, що я ставив музику для інших. Вже згодом нас почали пускати в нічні клуби. Нам було зле від тамтешньої музики, тому що вони завжди грали одне й те саме. Тоді ми сказали власникам: «Привіт! Зараз в моді нью-вейв та панк, можна ми візьмемо клуб на один вечір і пограємо в таких жанрах?». Організатори дали нам середу, бо в цей день все одно ніхто не ходить до клубів. Але на наші вечірки почали збиратись нові люди. Тоді власник клубу сказав: «Добре, хлопче, я дам тобі місце на вихідні».

М: Уже в якості хедлайнера?

Н: Так, але не за гроші. Проте вони дійсно зробили мене хедлайнером. Потім я пішов до іншого клубу в Мюнхені. Це було популярне місце, мене запросили вже резидентом. Я почав грати щотижня, і так, десь в 1978-79 роках я вже отримував перші гроші за виступи.

M: В 1978 вийшов сингл Warm Leatherette Деніела Міллєра. З часом ви зробили кавер-версію на нього. Це саме той нью-вейв та панк, яким ви надихались в юності?

Н: Ба більше — я тоді його грав! Я думаю, що за духом це дійсно був панк, проте вже інший — електронний. І нам тоді це дуже подобалось. Був ще такого ж плану трек Cabaret Voltaire — Nag, nag, nag.

М: Як ви тоді збирали музику для сетів?

Н: Колись клуби були місцем, де збирались дуже різні люди. На одну вечірку могли прийти люди, які слухають ска типу The Specials чи фанати рокабілі, яких зараз можна зустріти скоріше в пабах. Там же були панки, готи; модна молодь, що слухала ранній хіп-хоп; були студенти та дорослі заможні люди. Просто взагалі всі — в одному місці! Бо клубів елементарно було ще дуже мало. Моя ж мета завжди полягала в тому, щоб задовольнити одразу весь цей натовп. І чудово було те, що наприкінці вечора я збирав усіх разом на танцполі, можливо, таким от треком, як ви згадали, або чимось подібним. І це був момент єдності.

Але знайти такий трек… Це була важка школа діджеїнгу для мене. Бо рокабільщики ненавидять готів, а хеві-металісти не любили реперів. Мало того, щоб вони не побились, але мені було потрібно ще й зібрати їх разом. Власники дозволяли мені грати будь-яку музику, тож іноді я просто сканував натовп, дивився, кого з субкультур сьогодні більше, та обирав треки для них, а інші вже підтягувались.

Я впевнений, що в містах по всьому світу досі є такі клуби, де грають різну музику, але я сам зараз граю виключно танцювальну електроніку. Хоча і тут є, чим себе розважити. Наприклад, днями в Tresor я грав досить жорстке техно та навіть хардкор, бо не хотів грати жодного треку, який зіграв сьогодні в KURENI. Також, звісно, я орієнтуюсь на тип акустики та локацію. Якщо мені дадуть потужнішу звукову систему, я буду грати з атакою. На вечірці в Києві була хороша звукова система, але це не клубний формат. Також тут інше світло, все було більш камерно. Тому я грав більш інтимні треки та уникав жорсткості.

М: Час плинув, апаратура ставала все більш досконалою і легкодоступною. Потім музику оцифрували, і в нас її стало донесхочу. Це різко знизило бар’єр для нових діджеїв. На вашу думку, ця динаміка є позитивною, чи вона знецінює діджейську сферу?

Н: Це залежить від вас самих. Ви можете взяти найкращі речі від сучасності, або можете бути кимось на кшталт Свена Фета і просто грати вініл до кінця свого життя. Я вважаю, що такий підхід — це стара школа без руху в майбутнє. Мені іноді подобається грати вініл, і я вважаю себе одним із найбожевільніших колекціонерів вінілу серед діджеїв. Колись я буквально сказився на цьому колекціонуванні. Але зараз мені здається, що треба бути більш гнучким та відкритим до прогресу.

М: Скільки у вас платівок?

Н: Тисячі! А може і десять тисяч. Я не рахував, але знаю, що абсолютно всі кімнати в моєму домі заповнені вінілом.

М: Не заважає пересуватись?

Н: Так, вініл в мене вдома буквально всюди. Моя колекція не організована, в мене немає алфавітного порядку чи чогось подібного. А це що за пласт? Він з 90-х чи з 2000-х? Ай, не знаю!

Зізнаюсь тобі, що під час пандемії я вже думав продати увесь вініл. Я вирішив: окей, я просто оберу з цього 5000 найкращих релізів, оцифрую їх в WAV, а решту комусь віддам. Якийсь музей просив мене надати їм мою колекцію. І я подумав, що мати свій вініл в музеї — це гарна ідея. Але потім вони передумали, тому ще колекція — це не єдиний лот. Їм довелось би оформлювати кожну платівку як окремий експонат. На це знадобилось би 50 років.

М: Взагалі, це мабуть складно — взяти і просто відпустити отак справу всього свого життя.

H: Я збирав як божевільний, вкладав усі свої гроші в записи. Але одного дня я взяв в руки платівку та спитав себе: що мені з цим робити? Оскільки був період, коли я перестав грати CD-R, то я просто почав зберігати музику на USB. Коли одного разу відчуєш цю легкість, то після вже не хочеш робити нічого іншого — тобі тепер вистачить ноутбука, USB та iPhone. Ок, ще, мабуть, додатковий жорсткий диск. Все! Таким чином, я трохи втратив магію вінілу. Але я розумію нове покоління — вони все ще закохані у вініл.

Є так багато історій про колекціонування музики на фізичних носіях. Я ходив до Warehouse і таке інше, шукав незрозумілу музику. Я купив кілька касет Рона Гарді з Warehouse 1985 чи, можливо, 1986 року в магазині звукозаписів під назвою Gramophone у Чикаго. Вони були досить побиті, поганої якості. Отже, я вирізав так і не опубліковані едіти Рона Харді, зробив мастеринг і надрукував єдину в своєму роді платівку. Я був єдиним, хто її грав, і це тоді викликало багато галасу. Просто як приклад того, що таке справді ексклюзивний матеріал для діджея.

М: Так, настільки упоротий підхід завжди підкупає. А ви самі кого б назвали кращими діджеями? Або так: з ким би хотіли зіграти бек-ту-бек?

Н: Derrick May, Jeff Mills і Dixon (прим. — не думаючи).

М: Тоді ускладнимо. Земля наближається до апокаліпсису. Ви маєте космічну капсулу та можете взяти з собою один запис із двох: Jeff Mills чи Sade? Деякі люди кажуть: «Я не можу вирішити, я не буду відповідати».

Н: Можна прихопити обох?

М: Ні

Н: Тоді я оберу Sade. Але чому вибір саме такий?

М: Не знаю, інтуїція.

Н: Це дуже смішно, тому що Джефф Міллз — найбільший фанат Sade, але цього ніхто не знає. Він ніколи не говорив про це відкрито, мабуть, тримає образ стриманого техно-продюсера. Хоча він дуже-дуже любить Sade. Настільки, що він би, мабуть, і сам поступився їй місцем в кріслі у капсулі. Навіть якби це був єдиний шанс врятуватись з планети, що скоро зникне.

М: Будемо сподіватись, що на нас чекає більш позитивне майбутнє! Наприклад, вже скоро буде Євро 2024. Ви вже згадували про любов до футболу. Тож тепер стає більш зрозуміло, чому саме DJ Hell став послом Німецького футбольного союзу. Які ви маєте там задачі та повноваження? Треба буде писати гімн турніру чи щось таке?

Н: Я готовий зробити музику для презентації на телебаченні, радіо чи на їхньому веб-сайті. Німецький футбольний союз продовжує боротися за гроші та підтримку. Але це велика бюрократична організація, яка працює повільно, хоча вони мають величезні ідеї та концепції. Я все ще чекаю подробиць про нашу співпрацю, але річ у тому, що вони не мають жодного уявлення про музику. Значить, запросять...

М: Девіда Гетту?

Н: Так! Можливо, саме його. Вони попросять Девіда Гетту або Тієсто записати офіційну пісню для чемпіонату. Але я сподіваюсь, що буду більш активно залученим до музичного оформлення і зможу гідно представляти Німеччину, щоб принести з собою хоч якусь якість.

М: Судячи з офіційної пісні УЄФА Євро 2020, їм дуже потрібна хоча б «якась якість». Втім, коли ви все це встигаєте? Бо є ще один великий проєкт – ви призначені куратором MOMEM у Франкфурті (прим. — Музей сучасної електронної музики).

Н: Так, я регулярно пропоную їм різні ідеї. Наприклад, у мене була виставка електроклешу. Я запросив фотографа з Франкфурта, у якого є купа чорно-білих фотографій людей, нічного життя та вечірок, проте в нього досі не було належних виставок на той момент. Отже, я подумав, що цей хлопець повинен отримати там простір для своїх робіт, а я міг би показати обкладинки International Deejay Gigolo та електроклеш-арт на додачу до цього. Далі, можливо, я зможу організувати виставку історії німецького електронного клубного руху. Ось саме цим і займається куратор — приносить ідеї та об’єднує людей.

Хм, можливо, ще я міг би зробити виставку, присвячену Underground Resistance. Це чудова ідея, яка прийшла мені в голову прямо зараз.

М: З тією спіраллю ретроманії, в якій перебуває електронна сцена — це просто нескінчене джерело для ідей. Зараз, наприклад, в моду знову повертаються 90-і. Як вам цей тренд?

Н: А вам як?

М: Ну, подобається це комусь чи ні, але скидається на те, що євроденс повернувся.

Н: Я слухав Bailando в версії Ніни Кравіц і я її не зрозумів. Це теж частина цього тренду?

М: Певною мірою, так.

Н: Тоді я скажу прямо. Якщо хтось робить кавер-версію Bailando, треба задати собі питання: чому вони це роблять? Чому вони не подумають двічі? Бо це ж взагалі не весело. Я вважаю, що всю цю погану музику зараз грають або продюсують по аналогії із потворними стилями та паскудними смаками із світу моди, аби-но тільки це викликало ультра-ажіотаж. Цей кітч давно повинен був сплинути, але люди більше не іронізують над поганим одягом чи музичними смаками, бо на жаль, цьому вдалося вкорінитись.

Я походжу з культури нічного життя, де ми шукали експериментів та інновацій. Ми впроваджували інновації, експериментували, виводили речі, сподіваюся, на новий рівень. І ця німецька космічна техно-музика не приєднується до нинішнього паршивого «смакового галасу». Якби я випустив ремікс на Bailando, це, ймовірно, поклало б край моїй кар’єрі. Більше ніхто б не сприймав мене серйозно.

Люди можуть слухати все, що їм заманеться, але я не маю часу слухати це лайно, тому що є стільки гарної музики. Я сиджу цілий тиждень, шукаючи музику для сету. Це важка праця. Тому, якщо при мені хтось зіграє той ремікс Bailando на вечірці, я піду. Це вже не смішно.

М: В 90-х ви сприймали подібні хіти так само категорично?

Н: Я грав багато трендової музики, але завжди був жорсткий поділ. Я ніколи не грав ось такий євроденс. Але все залежить від того, що називати цим терміном. Якщо The KLF — What Time is Love — це теж євроденс, то так, я грав його із задоволенням!

Читати далі: Iсторія про те, як рейв-анархісти The KLF переграли рекорд-індустрію