Аж Гай Гуде: збірка архівної української музики, яка вразила світ

В жовтні цього року поважний американський лейбл Light in the Attic Records представив свій довгобуд – компіляцію архівної української музики під назвою «Even the Forest Hums: Ukrainian Sonic Archives 1971-1996». ЗМІ, дігери та колекціонери зі всього світу прийняли реліз одностайним схваленням, що межує із захопленням та подивом.

Про збірку написали Rolling Stone та Mojo Magazine. На Metacritic вона отримала 81% схвалення, а на Rate Your Music високу оцінку 3,6 (5-бальна система) та 39 місце в рейтингу кращих компіляцій 2024 року (спойлер – їх тисячі). Нарешті, на Pitchfork вийшло повноцінне есе за мотивами «Аж Гай Гуде» від української (ред. – NY-based) професорки антропології та музики Марії Соневицької.

Вже сьогодні в Music Gastro Bar ½ о 19:00 відбудеться офіційна презентація релізу. Напередодні події Олександр Варениця опрацював масиви даних по темі та зробив стилізований під сценарій гайд по Всесвіту «Аж Гай Гуде» для всіх, хто ще не встиг придбати компіляцію на CD, вінілі, в цифрі чи просто послухати її в стрімінгах.

Головні дієві особи

• Метт Салліван – власник лейблу Light in the Attic Records, музичний ентузіаст із Сіетла.

• Марк «Фрості» МакНіл – однодумець Саллівана, куратор релізу, засновник онлайн-радіо Dublab та креативний продюсер філармонійного оркестру Лос-Анджелеса.

• Дмитро Ніколаєнко – співвласник лейблу Shukai, що спеціалізується на архівній українській музиці; куратор компіляції.

• Віталій «Бард» Бардецький – автор супровідних текстів до збірки, власник бару ½, автор та продюсер фільму «Вусатий фанк».

• Девід Мак – загадковий діґер із Барселони, більш відомий як DBGO.

Частина I

Токіо, Сіетл, Барселона… Київ?

Приблизно п’ять років тому бос Light in the Attic Метт Салліван сидів за ноутбуком та шукав собі натхнення на теренах SoundCloud. Справи у його лейблу йшли дуже добре. Вони щойно видали мегахіт Bandcamp’у — V/A Pacific Breeze: Japanese City Pop, AOR and Boogie 1976–1986 — третю та заключну компіляцію з серії Japan Archival Series. Завдяки цим трьом добіркам Light in the Attic зробили японські раритети головним глобальним хайпом серед дігерів на роки вперед. А коли цю сцену було повністю досліджено, Метт мав придумати, куди лейблу рухатись далі.

В розмові із Rolling Stone Метт згадував, що саме тоді він натрапив на незвичний плейлист у SoundCloud, в якому одночасно був фанк, ембієнт, академічна музика та диско. «Це було схоже на Cocteau Twins та інші гурти з ростеру британського лейблу 4AD. Такий саунд був всюди, але я чомусь закохався саме в цей плейлист». Коли Салліван почав шукати імена артистів зі списку, виявилось, що всі ці пісні походили з України та Радянського Союзу в проміжку між 70-ми та 90-ми роками.

Це було те, що треба! Новий вектор для пошуку та дослідження. Не менш захоплюючий, ніж неймовірна японська сцена, але й набагато складніший, бо йшлося про музику по той бік «залізної завіси». Це були не просто underrated скарби в пожовклому папері з вінілових лавок на площі Сібуя. В цьому новому загадковому плейлисті Метт почув протестну, заборонену музику відчайдухів, які наважувались творити поза офіційною лінією партії КПСС.

Саллівана це тільки підбадьорило. Він залучив до роботи над новою компіляцією свого однодумця — досвідченого куратора та радіо-хоста Марка «Фрості» МакНіла, а той першим ділом розшукав автора згаданого плейлиста, який підписувався літерами DBGO. Виявилось, що за цією таємничою абревіатурою крився музичний фанат із Барселони на ім’я Девід Мак. Бог знає, як він дізнався про всю цю радянську та пострадянську музику, бо навіть не володів російською чи українською мовами. Втім, саме слід, взятий від DBGO, вивів Метта і Марка на український лейбл Shukai.

Частина II

Shukai, тебе знайдуть

Незадовго до того, як Метт Салліван захопився ідеєю збірки пострадянської музики, в Україні почав роботу лейбл Shukai. Троє ентузіастів — Дмитро Ніколаєнко (також керує лейблом Muscut), одесит Саша Цапенко та Дмитро Пруткін — ще у 2014 році почали обговорювати план того, як вони будуть знаходити та видавати втрачені записи. Однак на практиці це виявилось набагато складнішою задачею, ніж здавалося спочатку.

«Це був довготривалий невдалий детектив: ми тільки-но на когось виходили, але далі втрачали слід, бо хтось уже помер, хтось поїхав з країни — ще за хвилі еміграції на початку 90-х, ну і так далі. Майже чотири роки нам знадобилось на те, щоб домовитись про перший реліз», — згадує Дмитро Ніколаєнко в розмові з Mixmag Україна.

Першим релізом лейблу Shukai став саундтрек Віктора Власова до чорно-білого фільму Володимира Рябцева «Продавець повітря» (1967) за однойменною сай-фай повістю Олександра Бєляєва, що була вперше опублікована в далекому 1929 році.

Архівні матеріали зберігались на Одеській кіностудії, де й знімали фільм. Їх дивом вдалося знайти та відтворити. «Ми шукали саме аудіозапис саундтреку, бо у фільмі є voiceover, і з мастер-плівкою стрічки ти вже нічого не зробиш. Справа в тому, що в 60-х плівка була дефіцитом, і деякі записи робили просто поверх інших. Таким чином попередні записи назавжди втрачалися. На щастя, потрібне нам аудіо збереглося», — пояснює Дмитро.

Одразу після виходу дебютного «Продавця повітря» Shukai набрали стабільний темп — два релізи на рік, вініл та цифра. Лейбл розробив стилізований під вінтаж і легко впізнаваний серійний дизайн, що з часом потрапив до численних колекціонерів музики з різних країн. «Ми знаємо, що Gilles Peterson купує наші платівки. До прикладу, він купив тест-прес одного з наших перших релізів “Shapoval Sextet – Kobzareva Duma”. Серед шанувальників лейблу також є Іггі Поп — він якось грав пісні Валентини Гончарової в своєму радіошоу на BBC Radio 6», — ділиться Дмитро.

Валентина Гончарова, Світлана Няньо, Shapoval Sextet — це артисти, чиї численні записи вже представлені в бек-каталозі Shukai. Саме тому вони природним чином потрапили й до збірки «Аж Гай Гуде» після того, як Метт Салліван звернувся до хлопців по допомогу. Однак з іншими треками для збірки все було не так просто…с

Частина III

Війна

Від початку компіляція, над якою працювали Метт, Марк, Девід та команда Shukai, мала охоплювати музику радянського та пострадянського часу з будь-яких пострадянських країн. На ряду із треками українських артистів там міг би бути, наприклад, російський композитор Едуард Артем’єв (помер у грудні 2022 року), відомий у світі як автор музики до фільму Андрія Тарковського «Соляріс». Але він запросив таку суму за саб-ліцензію, що Light in the Attic розвели руками: «Ми просто не можемо стільки платити».

Проєкт вже був у активній розробці, коли почалася повномасштабна війна. «Ми одразу зрозуміли, що немає сенсу робити збірку, на якій будуть росіяни, навіть якщо вони з далекого минулого, або якщо вони зараз підтримують Україну — у будь-якому разі це було б занадто токсично. Ми написали про це Light in the Attic і запропонували зробити компіляцію суто української музики. Вони були в роздумах пару місяців та врешті повернулися і сказали: “Так, давайте робити суто українську збірку!”», — згадує Дмитро.

«Ми опинилися в епіцентрі великої політичної проблеми», — згадує Метт Салліван та продовжує: «Те, що починалося як ширший огляд регіону, недостатньо представленого на музичній мапі світу, раптом стало досить суперечливим проєктом. Тому ми вирішили зосередитися лише на українській музиці».

Вже після виходу релізу в розмові з Rolling Stone Метт додав: «Це стало політичним питанням, і нам довелося трохи змінити курс. Врешті, музика, яка нас найбільше зачаровувала, була українською, і тоді ми сказали: “Ок, давайте зробимо це святом усього українського!”». На щастя для Light in the Attic, гонорари за ліцензування пісень російських артистів на той момент ще не були виплачені.

Коли остаточний формат релізу нарешті затвердили, до проєкту приєднався Віталій Бардецький. Він мав зробити нотатки до кожної композиції збірки. «Спілкування з Віталієм було для мене неймовірно повчальним», — каже Метт. Причому не тільки в плані музики, а й для розуміння стану справ в Україні. Салліван згадує: «Віталій казав: “Один із моїх друзів щойно загинув на полі бою” або “у нас кілька днів не було світла”», — розповідає Салліван. «І це тривало нескінченно. Я ж просто сидів удома в Остіні зі своїм собакою і своїми записами, у той час як вони проходили через пекло на землі. Сидячи там, мені важко було це зрозуміти, але для Віталія та інших — це була реальність життя».

Втім, Метт знайшов спосіб допомогти та долучитися. Частина коштів, отриманих від продажу компіляції, піде до київської волонтерської організації «Живий Берег», що займається відновленням частин України, зруйнованих війною.

Частина IV

Коли немає надії на майбутнє, залишається музика

Цими словами в нотатках до релізу Бард пояснює трагічний контекст минулого та сьогодення для української музики, що додає їй унікальності та майже сакральної цінності. «Музика завжди витягала українців із прірви», - пише Бард. «В безнадійні моменти вся нація резонує під грув. Пробиваючись крізь бетон різних колоніальних систем, музика стає неймовірним і часто нелогічним способом зберегти гідність».

На цьому ж акцентує увагу і Марія Соневицька у своєму матеріалі для Pitchfork: «У передмові, написаній ветераном музичної журналістики та невтомним київським імпресаріо Віталієм “Бардом” Бардецьким, підкреслюється сила музики над перипетіями української історії, позначеними російськими імперськими репресіями, сталінським Голодомором, війною, масовою міграцією населення, а також припливами і відпливами кремлівських законів, що обмежували чи криміналізували прояви української мови, віри та музики».

З огляду на цей контекст, Марія Соневицька невипадково наголошує на важливості вибору для обкладинки релізу картин «найвідомішої наївної художниці України» Марії Приймаченко.

Частина V

Марія Приймаченко

На обкладинці «Аж Гай Гуде» легко впізнати одну з найбільш відомих робіт Марії Приймаченко — антивоєнну картину під назвою «Голубка розпустила крила, хоче на землі мира». На звороті платівки – жахаючий в своїй репетативній актуальності символізм – картина 1978 року під назвою «Атомна війна, будь проклята вона!».

Як відомо, домашній музей Марії Приймаченко в місті Іванків під Києвом був зруйнований в перші дні російського вторгнення. Однак це тільки посилило її канонічний статус в сучасній українській культурі та надихнуло численних митців на нові твори. Наприклад, минулого року електронний продюсер Андрій Кириченко присвятив їй альбом під назвою «MARIA». Mixmag Україна писав про цей реліз ось тут.

Марія Соневицька влучно зазначає: «Сміливі експерименти Приймаченко — іноді підтримувані радянськими мистецтвознавцями, іноді репресовані — були інтегровані в складну спадщину сучасного українського суспільства. Ця спроба інтегрувати заплутану історію знайшла своє відображення і в деяких музичних творах. «Ой, готуйся, козаче, буде марш» із загубленого запису живого виступу секстету Шаповала на Донецькому джазовому фестивалі 1976 року — який спочатку був знайдений, а потім випущений Shukai у 2020 році і має унікальний тембр радянського електронного органу — перетворює антиімперську та багатовікову українську епічну пісню на, за словами Бардецького, “справжній духовний джаз”, що нагадує Pharoah Sanders – Karma або John Coltrane – A Love Supreme».

«Тут багато одкровень», — резюмує Марія. О, так!

Частина VI

Що всередині?

Слово «еклектична» відносно будь-якої компіляції – це моветон. Але «Аж Гай Гуде» це зі два десятки абсолютно різних композицій, що демонструють не тільки дивну самобутність українського андеграунду, але й стихійність його розвитку. Як каже Бард про групу «Цукор Біла Смерть» - вони були контркультурними відносно самої контркультури. Тут багато таких - свідомих відлюдників, одинаків, творчих диваків, візіонерів. Складно уявити, якими очима дивиться на цю загальну картину команда Light in the Attic і тим паче слухачі зі всього світу, але вона просто не складається в якусь цілісну логіку, що діяла б за певними правилами музичного маркетингу, попиту; тогочасної моди і трендів. Тим цікавіше!

Японську музику минулого визначали передові технології, доступ до вінілу (там і друкували – від того неймовірна наслуханність японців) та сильна місцева джазова школа. У Бразилію в 80-х хтось випадково привіз платівки The Smiths, тому там з легкістю можна зібрати компіляцію жвавого коледж-року: Legiao Urbana, RPM, Biquini Cavadao. В Іспанії найцікавіше перетинались музичні традиції Європи та Північної Африки, тому всі в захваті від компіляції Ritmo Fantasia: Balearic Spanish Synth-Pop, Boogie and House 1982 – 1992. В Неаполі геніальний Піно Даніелє в складі гурту Napoli Centrale ще в 60х грав ф’южн не гірше за Weather Report. Тому там і зараз є розкішні Nu Genea, а за 100км на Північ Італії нічого подібного вже немає.

В багатьох країнах, чий музичний спадок зараз досліджують дігери є таке собі музичне родове дерево. Для селекціонера, який складає для себе загальну картину сцени, є купа підказок. Спочатку стовбур - величезний доробок найвідоміших виконавців регіону на кшталт Фела Куті (Африка), Жоржи Бен Жор (Бразилія) чи Йосуї Іноуе (Японія). Далі йдуть їх послідовники, наступники; потім - певні сцени та осередки. На сам кінець: вплив на сцену аудиторії, туристів, емігрантів, певних наркотиків та суб-культур.

З дослідженням для збірки «Аж Гай Гуде» цей метод навряд чи б спрацював в повній мірі. Зачіпок, підказок, які можна було б розплутувати за нитку набагато менше. Тим складнішу та важливішу роботу провели всі залучені фахівці. За підсумком - це не просто V/A, а дбайливо та ретельно зібрана мозаїка із особистих історій та доль, про які не дізнаєшся ані з Вікіпедії, ані з Discogs, ані з Reddit. Це калейдоскоп раптових творчих спалахів, чистих сигналів з космосу.

Це багато в чому антиутопічний сюжет про людей, що лишались в тіні. Їм надто небезпечно було б збиратись в рухи, сцени, лейбли та розвивати свій саунд, своє бачення далі. Більшість цих історій обірвані, не розказані до кінця – є лише один-два, може з десяток їх треків, які і зібрані в цю – не просто компіляцію, а наче Червону Книгу українського музичного світу.

В цій «книзі» є все, на що ви чекали і в що просто не могли б повірити. Похмуре дарк-диско Вадима Храпачова «Танець» - саундтрек до культового фільму Романа Балаяна «Польоти уві сні та наяву» (1983). До речі, рік-в-рік з саундтреком самого Мородера до «Обличчя зі шрамом». Карибський джаз у виконанні «Водограй» - наче це не репертуар радянського ВІА, а гламурне мамбо для лейблу IRMA Records. Електро-бугі Кирила Стеценка та Наталії Гури – їх трек «Ой як я» цілком міг загубитись в V/A Pacific Breeze і ніхто б не помітив різниці.

Київський супер-гурт Krok, чия музика початку 90-х чомусь звучить як трендовий психоделік-джаз австралійців Mildlife. Ігор Цимбровський, якому не уникнути порівнянь із Sigur Ros від західних слухачів. Обскурні інструментали Uksusnik – маловідомий сайд-проект Євгена Гудзя з Gogol Bordello. Це чи не головна «пасхалка» релізу. Пост-кейджівські експерименти Валентини Гончарової. Хітова «Sick Song» гурту The Hostilnia – взагалі якийсь бегі чимедчестер. «Орієнтальний Алан Вега» від проекту Radiodelo, за яким стоїть DJ Derblaster. Нарешті, «Transference» Олександра Юрченка та Вадима Пушкаря – солідний чи то прог, чи berlin school, який звучить наче класика з лейблу Innovative Communication Клауса Шульца.

В передмові до «Аж Гай Гуде» український художник Олександр Шегель пише: «Це наш український скарб. Його неможливо втратити і неможливо виграти». На жаль, до цього дня його майже неможливо було і почути. Та завдяки Light in the Attic, Shukai, Барду та багатьом іншим тепер цей скарб можна не тільки почути, а й відчути, розчути і навіть потримати в руках. Розкішній вініловий реліз з 64-сторінковим буклетом, з мастерингом від Grammy-носного Джона Болдуїна та купою сюрпризів всередині можна замовити тут.