Звук, як спільний простір: найцікавіше з панельної дискусії на фестивалі Конструкція

Минулого тижня в Дніпрі пройшов фестиваль «Конструкція», про який ми окремо писали в цьому матеріалі. Крім насиченої музичної програми, організатори фестивалю приділяють особливу увагу формату відкритих дискусій, в рамках яких провідні діячі української культури та музичної індустрії обговорюють актуальні проблеми, виклики, явища та феномени своєї сфери.

Одна з найцікавіших тем цього року: «Звук, як спільний простір». Про це та про те, як електронна музика об'єднує постмодерні спільноти журналістка та проєктна менеджерка медіа Neformat і засновниця «нойзу щосереди» Ксенія Янус поговорила з Антоном Назарко (Some People, TYSK, Rap.UA), ідеологом Схема — діджеєм та промоутером Славою Лепшеєвим, а також Павлом Ігнатченко — культурним діячем з міста Охтирка.

Наша редакція отримала аудіозапис цієї дискусії. На її основі Олександр Варениця зробив конспект з найцікавіших думок та цитат запрошених спікерів. Приємного читання! І також обов’язково відвідайте фестиваль «Конструкція» наступного року.

Матеріал підготовлено за підтримки House of Europe.

Ксенія: Сьогодні ми зібрались на фестивалі Конструкція, цьогорічна тема якого — рутина мінливості. Ця назва дуже добре відображає той час, в якому ми живемо; час, коли складно будувати довгострокові плани і коли, напевно, єдине, в чому можна бути впевненим і що може бути якоюсь опорою — це спільноти.

Сьогодні я хочу поговорити з вами про звук, як про середовище. А також про те, як електронна музика формує спільні мови, архітектури досвіду, сцени, де виникає колективне Ми. І чому саме звук — це той медіум, через який ми починаємо чути один одного буквально і метафорично.

Для початку, я хочу попросити вас розказати, про ваші проєкти в контексті електронної музики. А також запитати, з якою музикою ви працюєте? І чому саме ця музика?

Слава: Я займаюсь дуже широким колом жанрів — від експериментальної сцени, нойза, техно до незалежної рок-музики.

Антон: Основою центру Some People є електронна музика, але ми також проводимо концерти різної незалежної музики — від панк-року чи краута до хіп-хопу. Також я є учасником електронної формації TYSK, чий саунд близький до грайму, електро та брейкбіту. А ще наша формація модерує сайт Rap.UA — це головний портал про хіп-хоп в Україні. До війни ми робили величезні хіп-хоп фестивалі на 2-2,5 тисячі людей.

Павло: Я з міста Охтирка, яке знаходиться на перетині трьох областей: Сумської, Харківської і Полтавської. Кожна з цих областей має свій вплив на місто, бо люди виїжджають на навчання, повертаються і привозять з собою нові течії, нову музику. Так було завжди, починаючи з 90-х, бо вся музика, яка грала на місцевій дискотеці — купувалась в Харкові. Я намагаюсь дослідити, чому в Охтирці так популярна британська ламана музика: брейкс, джангл, драм-н-бейс. Всі ці жанри, коли приходять в Охтирку, то трохи мутують, приймають новий образ і несуть авторський вайб.

Ксенія: Як ви розумієте і як для себе визначаєте різницю між аудиторією і спільнотою?

Слава: Різниця в тому, що аудиторія — це така умовність; це люди, які приходять і можуть піти далі, не затримуючись на цих подіях чи на цьому явищі. А спільнота — це те, що формується навколо цього явища — вони взаємодіють між собою, а не тільки з артистами (якщо ми кажемо про концерти чи вечірки), таким чином формуючи цю сцену.

Антон: На мій погляд, аудиторія — це більше про можливості, про майбутнє. Коли ти дивишся на можливості твоєї аудиторії і розумієш, який ти можеш зробити для них проєкт. А спільнота — це вже щось особисте. Це про нас зараз. Особисто ми більше не дивимось на аудиторію і на дуже широкі верстви населення. Ми працюємо з людьми, які до нас приходять і намагаємось побудувати навколо них спільноту. У наш час спільнота — це дуже важливо, бо ми зараз потребуємо одне одного. І це те, що надає силу.

Павло: Спільнота — це прояв хоробрості, бо ти береш на себе відповідальність; приймаєш якісь рішення, які не завжди можуть бути популярними. Також я думаю, що в культурі ти не можеш тільки брати. Ти маєш щось і віддавати: себе, свій час, гроші та багато іншого. Тому мені здається, що спільнота — це про створення, а аудиторія — про споживання.

Ксенія: Я, власне, хотіла так само підсумувати, що аудиторія — це ті, хто споживають, а спільнота — це ті, хто залучені в процес, де всі співтворять, взаємодіють.

Можна пошукати приклади в історії, коли навколо музики об'єднувалися люди, які потім творили соціальні, політичні зміни. Той же панк-рок. І якщо грубо казати, то можна звести це до того, що в панк-році були тексти, які дуже прямо вказували на те, про що ця музика. А електронна музика на перший погляд може здатись чимось більш ефемерним; чимось, що не просуває якогось конкретного наративу. Як ви думаєте, чому саме електронна музика в Україні зараз актуальна і об'єднує людей? І які є приклади соціальних дій чи політичних змін, створених завдяки електронним спільнотам?

Слава: Я не розділяв би Україну і інший світ, бо ці процеси відбуваються паралельно. Якщо порівнювати електронну музику з панк-роком, де так, були тексти, а зараз є тільки звук, то тут найголовнішим є те, що на тих подіях, які ми створюємо звук, атмосфера і музика об'єднують людей і завдяки цьому виникає спільність.

Коли люди різних соціальних груп, які не могли би спілкуватися в інших ситуаціях, можуть прийти на подію і танцювати поруч один з одним під знайому чи незнайому їй музику, радіти цьому і навіть мати контакт — торкатись одне одного, то це є те, що просто неможливо було б побачити в жодному іншому середовищі.

Антон: Коли Схема приїжджала в Харків, ми писали про те, що саме Слава з цим проєктом зробив першу дійсно велику спільноту в Україні навколо електронної музики. Схема була тим явищем, яке відображало зміни в нашому суспільстві після революції 2014 року, коли на рейвах поруч з депутатом міг танцювати студент, який тільки приїхав в Київ і пішов на свій перший рейв з гуртожитку. До 2014 року ці два типи людей ніколи не могли бути одночасно в одному просторі — танцювати та взаємодіяти.

Павло: Мені здається, що спільноти створюються не навколо музики, а навколо спільної ідеї. А також навколо того, що серед своїх людей ти можеш бути більш щирим та більш відкритим. Тому це також про ті плейси, де збирається спільнота.

Ксенія: Антон сказав, що рейв — це таке місце, де можуть зустрітись люди з абсолютно різного соціального середовища. Наскільки цей простір мінливий? Бо ми розуміємо, що під час вечірки збираються люди дуже різних поглядів. ультраправі можуть ходити на рейви і тимчасово терпіти там ультралівих. Але наскільки це дійсно стабільна історія?

Є ризики того, що під час події будуть виникати конфліктні ситуації, але вони набагато менші, ніж якби ці люди зустрілись в якомусь іншому просторі. Але є дуже великий ризик того, що після того, як звук вимикається, все знову атомізується. Наскільки потрібно формаціям, які організують рейв, робити якийсь рух, щоб оці спільноти, оці тимчасові моменти єднання продовжувались потім?

Слава: Насправді, нам — формаціям, треба просто систематично робити те, що ми робимо. Хоча в останні роки це дуже складно робити через війну, а до того — через пандемію. Необхідна системність та додаткові активності, спрямовані на створення, збереження та зростання спільноти.

Це можуть бути воркшопи, публічна програма тощо, чи залучення волонтерів до участі в роботі.

Антон: Ми в Харкові почали будувати свій центр саме тому, що розуміли — нам треба систематично доносити меседжі своєму місту, коли там нічого не відбувалось. На першу ж подію до нас прийшли дуже різні люди: хлопці з навколофутбольним минулим, військові, ЛГБТ-спільнота. Спочатку ми дуже переживали, бо подія неслась дуже яскраво, скажімо так.

Систематичність дійсно працює, бо нам врешті вдалося донести своє меседжі зовсім різним людям. Я бачу, що атмосфера єднання потроху стає головним меседжем в місті. Тому я хочу вдруге підкреслити: системність подій — це дуже важливо!

Слава: Я би додав ще один важливий факт: через війну наші музичні програми включають більше локальних артистів, ніж раніше. Через довгу подорож чи питання безпеки, набагато складніше привозити іноземних артистів. І якщо раніше аудиторія звикла приходити на іноземців, наразі вона знайомиться частіше з локальними артистами, що допомагає створити більш стійку спільноту.

Ксенія: Як зберігати цю системність в той час і в тих умовах, в яких ми живемо? Мені цікаво поговорити про різницю між великими містами і маленькими регіонами. Бо зараз великі міста-мільйонники зіткнулись з тією проблемою, з якою раніше стикались регіони — відтік людей. Сцена втрачає дуже багато облич, але на місце цих людей приходять нові. Як ви відчуваєте ці зміни? І як ви відчуваєте роль спільнот в тому, що вони допомагають зберегти формації, зберегти цей культурний пласт?

Антон: У нас через близькість до фронту зникла вся сцена, яка була до війни. В перший рік війни руйнувались не тільки будинки, а й зв’язки між людьми. А це саме те, що робить з міста — місто. Тому коли ми починали, це була складна, але цікава місія. Ми починали практично з нуля. Дуже багато людей виїхало.

Більшість людей з нашої спільноти, яка зараз формує Some People, були ще зовсім малі. Вони до того ніколи не були на рейвах. Дівчина каже: «Цікаво, а як це — вечірка вночі?». Я кажу: «А ти ніколи не була вночі?» Вона: «Ну, до війни мені не було 18-ти, мене не пускали в клуби, а потім почалася війна і ось ви — мій перший клуб».

Павло: Насправді, це капець як складно. З мого досвіду організації подій в Охтирці, спочатку ти працюєш з людиною, вона розвивається і далі розуміє, що треба рухатись далі та їхати. Війна ще більше поглибила цю проблему. Давайте не будемо брехати самі собі і відверто скажемо, яка частина людей виїхала першою. Люди, які прочитали більше 10 книжок; люди, які мають певні скіли, освіту — інтелігенція.

Слава: Я згоден з Пашею: багато гарних людей виїхало на самому початку. Це сильно вдарило по спільноті Схеми. Не стало третини чи навіть половини тих людей, яких я довго збирав. Вони просто поїхали: хтось на навчання, хтось працювати.

Через це інші формації (наприклад, Closer) зараз починають робити Brave! як фестиваль музики та кіно; запрошують більш популярних артистів, аби зібрати більшу аудиторію — вийти в прибуток, забезпечити собі можливість розвиватись далі.

Тому наразі ми насправді більше займаємось не створенням спільнот, а тим, щоб просто набрати більшу кількість певної аудиторії і мати можливість працювати далі.

Ксенія: Останнім часом події, які носять розважальний характер, залучають більше аудиторії, ніж події, які намагаються говорити на серйозні теми, якось акцентувати на цінностях. Це можна зрозуміти: життя легше не стає, дуже багато напруги і люди все частіше вбачають в музичних подіях віддушину, а не місце, де їх будуть чомусь вчити, до чогось спонукати. Як ви думаєте, міждисциплінарність, залучення візуального чи перформативного мистецтва може стати підґрунтям для розвитку спільнот і залучення більшої кількості людей? Бо зараз складно навіть мріяти, що електронні події колись повернуться до того, якими вони були раніше. Як ви бачите, у що все це може трансформуватись?

Слава: Зараз складно побачити, в що це може трансформуватися через 5-10 років, але міждисциплінарна практика точно допомагає залучити більшу аудиторію. Але такі рішення не завжди створять навколо якусь спільноту. Втім, зараз це єдина можливість виживати в цій сфері. Через зменшення кількості людей в країні та погіршення економічної ситуації наразі промоутери, на жаль, більше хвилюються, як залучити необхідну кількість аудиторії, що дозволить покрити витрати.

Якщо є ціль зібрати велику аудиторію та створити подію з різними жанрами та формами мистецтва, це не створить спільноту, так як в цієї аудиторії будуть різні цінності. Тому ми не можемо сказати, що існує спільнота довкола таких фестивалів, як, наприклад, Sonar, оскільки там виступають як комерційні, так і експериментальні артисти.

Але якщо взяти фестиваль Atonal в Берліні, то це вже більше про спільноту, через схожі цінності аудиторії. Тому Brave, якщо він йде в такий масмаркет-формат, то, напевно, спільноту там створити буде складно.

Ксенія: Давайте поговоримо про виживання в той час, коли спільноти такі нестабільні. Раніше можна було розраховувати на підтримку з боку спільноти. Під час ковіду було багато класних прикладів, як спільнота того ж Closer збирала гроші для клубу. Люди ставали опорою для формацій та клубів, аби ті могли вижити. Та чи можна зараз розглядати ці спільноти як майданчики підтримки, чи навпаки вже самі спільноти потребують підтримки? І якщо друге, то звідки цю підтримку тоді шукати? Чи закордонні спільноти готові допомагати українським? Чи взагалі є цей сталий діалог? Чи це все знаходиться лише в теорії?

Павло: Складне питання. Спільноті і до повномасштабного вторгнення потрібна була підтримка, бо у нас взагалі індустрія не так працює. Немає такого, щоб ми просто робили «вечеріночки» і у всіх все було класно. Треба якось розвиватись. Не секрет, що один з напрямків — це міжнародні програми. Але там нам потрібно пояснювати донорам, що ми хочемо не просто зробити дискотеку, а що ці «дискотеки» насправді-то формують спільноту.

У нас вийшла дуже крута історія зі скейтерами. Ми написали прес-реліз різним партнерам, фондам, які займаються скейтбордингом. У Брюсселі є така галерея, яка використовує скейти як холст для картин. Вона називається The Skate Room. В них купа колаб з різними митцями. Ми написали їм, розповіли про себе, що ми такі-то, нічого не просили. Просто типу: ось — ми. А вони: «Вау! А можна ми вам відправимо 100 досок?». В них є власне виробництво, і є певний брак. Вони не можуть його продавати, але кататись на них можна. Іноді важлива не просто підтримка, а увага.

Також ми маємо величезну вдячність до House of Europe та Goethe-Institut в Україні, бо саме завдяки їм ми отримали першу підтримку ще в 2022 році. Завдяки цьому ми змогли придбати обладнання, зробили один проєкт — він перетікає в другий, третій. І це прямо вау! Бо в якийсь момент ти сидиш і думаєш: «Може я один тут такий — міський божевільний, який накрутив собі, що він розвиває культуру?».

Антон: В Харкові люди підтримують один одного в складний момент. Нещодавно у нас було декілька важких втрат. Декілька хлопців з нашого ком’юніті загинули на фронті. Помер Слава Komponente — наш резидент. В нього стався інсульт. Але люди кожного разу об'єднувалися навколо цих втрат.

Дуже сильний запит в міста на об'єднання через постійні прильоти. Коли митець правильно працює із цим, відбуваються неймовірні речі. Для прикладу. Слава, вибач, я зараз розкажу про тебе. Перший раз, коли Слава приїхав до нас в Харків, в нас був страшний приліт в житлову будівлю. Це той випадок, коли загинула молода поетеса та художниця Ніка Кожушко. Це була дівчина з харківської спільноти.

Наступного дня в нас мала би бути подія за участі Слави. Ми не могли її проводити, перенесли на неділю. В Харкові було дуже складне відчуття пораненого міста. Всі знали цю дівчину; всі знали, що відбулося. Слава приїхав на день раніше, тож коли він виступав, він вже два дні був з нами — відчув нас, відчув наш біль. В кінці сету він перейшов на дуже гіпнотичну монотонну музику. Люди зупинились на танцполі і просто стояли, а потім він почав грати музику, що була сповнена надією та світлом. Я бачив людей і те, як між ними виникає зв’язок. Вправний митець, коли відчуває біль, то може з ним працювати, він може лікувати.

Щодо виживання. Де шукати ресурси? Це дійсно складне питання. Ми два роки в постійному пошуку способів, як не зачинитись, як працювати далі. Якщо б ми знали, наскільки складно нам буде, то ми би, напевно, не починали. Тому добре, що ми не знали цього з самого початку. Ми всюди шукаємо можливості. Є різні формати: гранти, спонсори тощо. Але ми намагаємось робити тільки те, до чого в нас лежить душа.

Слава: Ми не можемо сподіватись на допомогу спільноти зараз, бо ми розуміємо, що зараз ці люди збирають кошти для військових, і це важливіше. Але ми можемо сподіватись на гранти, кошти з Європи чи Америки. Також ми робимо якісь речі, типу, мерч. І люди, які хочуть допомогти, можуть знайти спосіб, як це зробити таким шляхом, аби щось у нас придбати, чи прийти на наші події, чи витратити гроші на барі. Це також важливо.

Ксенія: Давайте наостанок дуже коротко спробуємо окреслити суть ваших проєктів у форматі слогану. Яка суть? Що ви несете?

Антон: Фундаментальна ідея нашої формації полягає в тому, що зараз у нас унікальна можливість побудувати нове місто, тому що старе дуже розбите: як фізично (будівлі), так і метафізично (зв’язки між людьми). Тобто зараз в Харкові формується нове місто та новий суспільний договір між людьми.

Павло: Якщо дуже загально, то це популяризація нашого рідного міста Охтирка через вуличну культуру та креативні індустрії. Також ми розуміємо, що ніхто нічого не буде робити для нас без нас. Тож ми беремо і робимо це самі.

Слава: Принципи, які для мене найголовніші в спільноті і за які я борюся — це доступність та відкритість, коли наші події не мають фейс-контролю, щоб не створювати рамки для людей, які на чиюсь думку не підходять для цієї події. Я хочу дати можливість будь-якій людині приїхати з будь-якої точки України і потрапити на цей захід, долучитися до цієї спільноти, щось дізнатись нове, почути нову музику і, напевно, повернутися до себе додому з враженнями і щось почати робити там в себе.

Антон: Це дійсно так! Ми зараз щось робимо саме тому, що в 2016 році Слава не поставив фейс-контроль на Схема і ми змогли туди потрапити. До того були деякі клуби, куди нас не пускали, а потім ми там виступали. Різне було. Але тут це дійсно спрацювало і надихнуло нас.

Ксенія: На цій ноті ми закінчуємо. Дякую всім за дискусію!