Втрачене покоління: чи є шанс на відродження української електронної сцени?

Культура відміни на українській сцені сягнула критичного масштабу. Персонами нон ґрата стали численні артисти, які досягли світового успіху. Збурення, хейт, бойкоти викликає будь-яка згадка про ARTBAT, Nastia, Kolosova, Etapp Kyle. На пороховій діжці сидять ще десятки артистів — переважно чоловіки, що поїхали з України після початку повномасштабної війни. Вони розуміють: будь-який помітний прояв в українському інфопросторі обернеться хвилею гніву та цькування на їх адресу. Тому поки що просто мовчать та відмовляються від інтерв’ю. Це «поки що» триває вже майже два роки.

Йдеться не про окремі випадки. Будьмо відверті, поїхали понад половину активних діячів сцени. Люди, що робили Closer, Brave! Factory Festival, Ostrov Festival, NEXT Sound, Veselka роз'їхались по світу. Частково чи повністю покинули Україну команди Qievdance, Kultura Zvuka, DJ Buro, IAMT, Radio Intense, ProDJ, Mantra, Masterskaya, LOW, Katacult, The Wicked Bass. В Україні не лишилось практично нікого, хто ще до 2022 року мав стабільний міжнародний букінг — ані хлопців, ані дівчат.

Втікачі, ухилянти, зрадники! Перше, що спадає на думку багатьом з тих, хто лишився. А якщо людина ще й не страждає, а живе повним життям, гастролює, грає в клубах, займається власною кар’єрою, то вирок стає ще жорсткіше.

Обрати сторону — вкрай складно. Тим паче — вголос. Це настільки болюча тема, що є вірогідність тільки здійняти шквал негативу та не досягти жодного конструктиву. Але не помічати цього — значить лишатись в ілюзорному світі, який з кожним днем ставатиме все далі від суворої реальності.

Якщо продовжувати уникати обговорення цього питання, то ми остаточно втратимо нашу сцену. Втратимо ціле покоління. А разом з тим відкотимось у розвитку на багато років назад і, скоріш за все, більше не зможемо вийти на той рівень, який мали у 2019 році. Бо кожен з тих, хто поїхав — це 10-15 років професійного розвитку за сприятливих умов в індустрії. Це штучні кадри, за які треба боротись.

На щастя, утворений вакуум активно заповнюють активні, талановиті новачки. Але без обміну досвіду зі старшим поколінням діячі нової хвилі будуть від початку проходити весь той шлях, що електронна сцена вже подолала з 2014 року. Тоді клубну індустрію будували майже наново після різкого шоку для ринку та відтоку фахівців «клубних нульових» до Америки та Європи.

Що з цим робити? Перша емоційна реакція, яку можна почути в розмовах у Києві: відмахнутись від втікачів; згуртуватись тими силами, хто лишився, та будувати наново, попри все. «Все» в даному випадку — це відсутність базових умов для розвитку клубної чи фестивальної індустрії п’ятий рік поспіль та з перспективою ще роками виживати напівмірами на кшталт денно-вечірніх подій.

Багато з тих, хто лишився, вже «закусились». Поміж рядків зчитується розчарування та образа до колишніх колег та друзів. «Нам тут треба якось крутитись, робити збори, аби за будь-яку ціну вистояти, витримати, а потім надолужувати втрачене». Лунають і більш радикальні заклики. Дехто каже, що після війни бажано отримати сатисфакцію: не пустити на оновлену сцену жодного, хто захоче повернутись.

На емоційному рівні це можна зрозуміти. Достатньо згадати теорію ігор: якщо кожен прийматиме виграшне рішення тільки для себе, то всі разом прогрАють. Зараз всі разом і програЮть. Кому від цього легше?

Не полишає відчуття дежа вю: цей розкол між «порядними та успішними» ми вже бачили. Тільки маршрут був у протилежний бік. В 2014-2021 роках велика частка українських артистів виступала в країні-терористці. Суспільство кипіло! Успішні казали, що вони Робін Гуди — везуть додому брудні нафтові гроші, інвестують в рідну індустрію, створюють робочі місця. Порядні цькували успішних. Серед порядних також були успішні. Зазвичай вони були зайняті собою. Тому успішних переважно цькували порядні-не успішні, яких перед моральним вибором ніхто не ставив — їх нікуди не кликали й великих брудних грошей не пропонували. Частково від того вони були такі злі.

З часом боротьба за справедливість перетворилась на «охоту на відьом», а потім і на відвертий балаган, коли порядні-не успішні почали цькувати всіх, хто десь-колись пожав Робін Гудам руку. За інерцією це робилось вже скоріш для клікбейту.

А ще були «рекет-активісти», які зривали концерти, доки не «дадуть на лапу». Іноді вони плутали умовну Лободу з Поляковою і потім вибачались. Були блогери-хайпожери, які самі в музичній індустрії нічого не будували, але як ламати, то перші в черзі. Звісно, були і вчасно перевзуті, які разок-другий теж макнули лапку в нафту, але швидко відмились і за канонами Агати Крісті почали цькувати інших голосніше всіх. Зараз все те саме: втікачів цькують ті, хто і сам сидить у Європі. Втікачі ж living their best lives та просто відмахуються: «Ми теж донатимо».

Людям взагалі властиво паплюжити будь-який чистий намір власними інтересами. Так будь-яка не керована спільною ідеєю, стихійна боротьба за справедливість з часом перетворюється на зведення власних рахунків та свідоме ігнорування напівтонів поміж чорним та білим.

Нажаль, як і тоді, зараз сприяє цьому повна неспроможність влади в регулюванні складних, болючих питань. У 2014 році достатньо було прийняти закон: виступати в рашці не можна, крапка. Робін Гуди раніше б почали рухатись в бік Європи чи хоча б Дубаї. Чесних шанували б суто за творчі досягнення, а не тільки за чесність. Пекельне колесо взаємного хейту не зламало б стільки доль. Тисячі людей не зашили б собі рота від страху виразити власну думку. А думка «на кухні» та в чатах суттєво різниться з думкою в стрічці. Як тоді, так і зараз.

Наразі ж маємо таку ситуацію. З боку влади поки є тільки суперечливі коментарі та емоційні звинувачення замість наведення порядку та розробки зрозумілої дорожньої карти: за яких умов люди зможуть повернутись до України та що на них тут чекатиме? З боку європейських чиновників: ніхто нікого не буде силоміць висилати назад. ТЦК — окрема тема.

З боку Мінкульту — повний рандом. Спочатку в одну хвилю випустили всіх, хто хотів. Сотні спритних хлопців поїхали пограти діджей сет десь в празькому чи берлінському барі «заради перемоги!» та не повернулись. Тоді в Мінкульті закрутили гайки так, що учасники від України на Євробаченні — гурт TVORCHI не могли потрапити на офіційні репетиції. А потім Міністра Культури взагалі прибрали й вже пів року не можуть знайти нового.

Нічого дивного. Культура ніколи не була пріоритетом української влади, а якісь там діджеї — це взагалі «зайвий елемент». Їх краще кошмарити «маски-шоу» на вечірках та зривати події, бо там одні нероби, маргінали і наркомани.

Однак, в інших сферах розваг таких проблем чомусь взагалі немає. Наприклад, сотні українських легіонерів у футболі спокійно собі грають в Європі. Ними всі пишаються, і ніхто не пише умовному Артему Довбику, що він ухилянт та зрадник. Ніхто не питає «як він виїхав?» та «чим він кращий за нас?», як постійно питають в тих самих ARTBAT. Ніхто не слідкує за тим, чи перетинаються наші гравці на полі з руснею чи з гравцями, що донедавна грали в клубах мордор-ліги (спойлер: так).

Це не до того, що ми маємо брати приклад з футболу і йти до такого ж конформізму чи закривати очі на подвійні стандарти, якими, чесно кажучи, просякнута вся Європа. Це до того, що ми в музиці — як ніхто інший душимо один одного заради абсолютної справедливості, якої, нажаль, просто немає. Її ніхто не регулює зверху. Ми нікому не потрібні, окрім самих себе. І ми разом створили надто багато прекрасних речей, щоб тепер дозволити перебити один одного в медійному середовищі і залишити по собі випалені руїни.

Так, питання до хлопців є. Які і до дівчат, які мають величезну міжнародну аудиторію, але презентують світові Україну суто як токен (умовно, прапор на сцені), уникаючи сенситів-контенту. Бо жителів Елізіума це може засмутити, а з алгоритмами Instagram взагалі краще не жартувати. Але це питання в жанрі інтерв’ю, а не допиту в застінках.

Бо далеко не всі наші зірки і таланти не мають докорів сумління. Далеко не всі байдужі до України та її майбутнього. Далеко не всі спалили мости. Далеко не всі публічно звітують про те, скільки гарного та корисного вони насправді роблять. Ба більше: деякі вже готові до розмови та гострих питань, аби тільки зняти з себе моральний тягар.

Щонайменше нам треба дати можливість виразити свою думку тим, хто на це здатен, і не цькувати їх за саме бажання діалогу. Бо культура відміни теж не ідеальна, вона часто має тоталітарні замашки. «Закенселенним» — мовчати! Але взяти слово в такий ситуації — це мужність. Той, хто має мужність — точно не безнадійний.

Якщо це відбудеться і разом ми подолаємо страх перед сповіддю, то почуємо багато нового та цікавого, бо ми це вже чуємо в приватних розмовах. Дискусія назріла, ніби пустий танцпол опівночі — всі чекають лише першого сміливця.

Тим же, хто буде слухати, треба спробувати, як кажуть англійці, «to walk in someone else's shoes». Подивитись на ситуацію в тому числі очима тих, кого спочатку на два роки закрили вдома, лишивши власної професії, а потім на необмежений строк позбавили перспектив роботи із введенням комендантської години.

В цьому немає жодної вини. Так склалось, такі були обставини, така доля. Але одна справа, коли домівку полишає людина, яка має можливість працювати за призначенням в Україні. Інша — коли ти чекаєш роками, але згодом розумієш, що просто повністю втрачаєш себе. Далеко не всі професії постраждали так само, як івент-індустрія. Далеко не всі індустрії мають таку зневагу та презирство в суспільстві, де все незрозуміле стає «не на часі».

Нарешті, змоделюймо ситуацію. Що буде, як справедливість встановиться, всіх за вухо повернуть додому і посадять на замок? Діджеї, саунд-продюсери зараз матимуть роботу в Україні? Ні. Це не можливо, доки діє та сама комендантська година. Зламаються та підуть працювати в доставку чи в таксі? Ймовірно. Та знову ж: кому стане від цього легше? Кенсел, розкол, образа, замовчування — не найкращий вихід. У творчої сфери мають бути більш винахідливі рішення.