Саша Варениця: меморіз

Мій перший краш — музика з фільмів Mortal Kombat. Особливо Juno Reactor — Control — жваве таке ейсід-техно з гітарами. Я, мій брат Льоша та ще два шкільних друга — ми затерли до дир касети з саундтреками. Друзі слухали повністю, а я тоді ще боявся деяких пісень, бо там є такий прямо важкенький метал: Fear Factory, Napalm Death, Megadeth. Тож я перемотував касети олівцем (так швидше) і вже по розміру плівки розумів, де там будуть Scooter, Orbital, Babylon Zoo — щось легше. Ми присягнулись, що знайдемо касети з альбомами всіх груп із «Mortal Kombat OST». Зухвалий челендж, як для міста Торез на Донеччині в кінці 90-х. Втім, щось нам таки вдалося відкопати. Я знайшов Scooter і Rammstein — це було простіше всього. Мій друг Артем — Type O Negative (дум нам не сподобався), KMFDM, Sister Machine Gun та Lunatic Calm. Досі не розумію, як він тоді це відкопав. Але нам так і не вдавалось знайти альбом автора Control. Чувак на ринку підказав: ви не те шукаєте, це пісня Traci Lords, а Juno Reactor там підписано як ремікс. Тоді я почав шукати Traci Lords. Пас хвостом за батьками по ринку і коли вони десь зупинялись, я одразу біг до касетних рядів: «У вас є Traci Lords? А ви не знаєте, коли привезуть Traci Lords?». Якось один чувак каже: «Є!»… Оглядається по сторонах (мені років десять) і дістає касету з порно. На обкладинці гола білявка і надпис: «в головній ролі Трейсі Лордс». Я засмутився та втік. Як виявилось пізніше, Control — це дійсно був реліз порно-зірки 80-х Трейсі Лордс, яка потім запустила музичну кар’єру. Для неї гострайтив цей от псай-трансовий чувак Juno Reactor. Боже, який абсурд! І це те, з чого я почав слухати музику (ред. — сміється)! Не The Beatles, не Стіві Вандер, не Pink Floyd, а «гост» для порно-зірки.

Роль саундтреків на формування смаку молоді в віддалених куточках світу взагалі ще треба дослідити. Я думаю, що в піратів була така логіка: «Ок, надрукуємо щось найвідоміше по всіх жанрах…». Типу там, підліткам The Offspring та Bloodhound Gang, електронникам — Scooter чи The Prodigy, рокерам — Nirvana, Metallica, Rammstein. Ну, типу, і досить. Зате гарантовано продається, бо в цей от «лоток» на 150 касет треба втиснути взагалі все. А там тільки під шансон — половина слотів, ще один ряд — під альбоми Розенбаума і два ряди під Romantic Collection. Тому цікавого було обмаль. А от саундтреки вони друкували за принципом: всі знають фільм, гаряча тема, хтось купить. Типу як зараз в книжкових, де всюди обличчям стоїть «Дюна». Тому Mortal Kombat — це був тільки початок. Далі ми почали скупати всі саундтреки, що були — іноді навіть не знаючи, що то за фільм. «Spawn», «Spiderman», «Форсаж», «American Pie», «Blade». Тоді був такий рецепт: половина збірки — альтернатива, половина — електронна музика. В «Spawn» це навіть поєднали. Там всі треки — це колаба якогось рокера та рейв-гурту. Здається, The Prodigy і Том Морелло — це звідти.

Кульмінацією цього тренду, звісно, став саундтрек до «Матриці». Він всім зніс дах! Propellerheads, Rage Against The Machine, Rob Zombie, Rob Dougan. А потім ще була «Аніматриця» — Death in Vegas, Peace Orchestra, Team Sleep. Завдяки «Матриці» ми з друзями перестрибнули одразу декілька сходинок в еволюції музичного смаку і якось оминули все те, що було навкруги — Арію, руський рок, Сектор Газа, Мальчішник. В мене ніколи і гадки не було піддаватись впливу вулиці та слухати те, що й всі. В нас було магічне слово «саундтрек». Все, що «саундтрек» — це круто! Пірати, врешті, це зрозуміли. Вони кліпали збірки під назвою Progressive Soundtrack, де було просто все модернове-західне. Їх я теж купував. Дізнався звідти про Coldcut, Leftfield, Goon, Utah Saints.

В юнацтві нашим з Льошею «музичним ділером» стала мама. Вона отримувала додаткову освіту та їздила в Донецьк на сесії. Ми їй постійно писали списки в зошиті, що шукаємо, або вона просто питала в продавців, що є цікавого для молоді? Якось мама привезла касету Bomfunk MC’s, про яких тоді ще ніхто не знав. Від одного тільки інтро Freestyler в мене був релігійний катарсис — я впадав в транс. Мама викладала французьку і вдома в нас був маленький білий телевізор, де з шумом та в ч/б ловив французький музичний канал 123Sat. Звідти я дізнався про Papa Roach, Alien Ant Farm, Linkin Park — почалась ера нью-металу…

Коли я сам вперше поїхав в Донецьк на вступний іспит, то одразу пішов на Критий Ринок біля автовокзалу. Тітка та бабуся дали грошей на один диск, і я пару годин стояв в роздумах, що взяти: альбом Guano Apes чи Crazy Town? Взяв Crazy Town. Але виявилось, що це був їх другий альбом після того, де Butterfly, і то була повна шляпа — якийсь тупий репкор. Я довго не міг пробачити собі такий невдалий вибір і планував реванш. В наступну поїздку в Донецьк я потрапив до великого магазину «Музичний світ». Там я згадав магічне слово «саундтрек» і придбав «OST Daredevil», де вперше з’явились Evanescence. Диск був ок, але більше мене вразив сам магазин. Я постійно думав, як туди повернутись.

В Донецьку я мав навчатись на психолога по так званій очно-заочній системі, тобто по вихідним, бо вже мав роботу в Торезі. Одразу після школи я пішов працювати і рік пропустив, але не жалкую про це. Тоді я подорослішав за рік на десять. Я працював нічним охоронцем в кафе, офіціантом, продавцем велосипедів, закупником, вантажником в меблевому магазині та навіть сіяв штиб на териконах. То був суцільний ад. Один тримає сито, інший накидає на нього лопатою породу. Як просіяти, то окрім вологого пилу, там лишається дрібне вугілля. За мішок давали 10 гривень. Приїздила машина, грузила зібране і розвозила продавати по приватному сектору. День попрацюєш — потім тиждень миєш очі. Але я не сумував. В мене була мотивація. Я біг до комп’ютерного клубу качати музику. Колекція росла! Тож коли я вдруге потрапив в «Музичний світ», то був готовий до справжнього іспиту…

Це було 1 вересня 2003 року. Я йшов в університет, а за квартал до нього був той самий музичний магазин. Дуже великий: чотири зали — і все в дисках та касетах. Я побачив на дверях оголошення «шукаємо продавця консультанта» і, не довго думаючи, скіпнув навчання заради співбесіди. Його проводила директорка Леся Володимирівна — висока, струнка, з рудими кучерями, наче топ-модель. Я ж був замурзаним підлітком «на адідасі» і з її погляду вже відчував, що вона хотіла б бачити в цьому магазині когось більш привабливого. Щось я там молов про склад учасників Linkin Park, а потім вона дала мені тестове завдання. Обрала три диски і каже: «Слухай, я повернусь за 10 хвилин, і ти мені їх спробуєш продати». Вибір був такий, що мене, здається, вирішили «завалити». Gus Gus — «Attention», Miles Davis — «Kind of Blue» та Жанна Бічевськая. Я крутив диски в руках і ледь не плакав, розуміючи, що це кінець. Я нічого з цього не знав. Поряд стояв хлопець, що вже працював в магазині. Він дивився у вікно і стукав щось барабанними паличками собі по колінах. Раптом він підморгнув і каже: «Там про Майлза Девіса всередині все написано. А оце — скажи, що модна електроніка, з Ісландії, для всіх, хто любить Бйорк». Я з острахом: «А це?». І сую йому цю тітку з гітарою. Він засміявся і каже: «Хз, чувак, я сам це вперше бачу». Мене взяли! А той хлопець — його звали Антон — став моїм другом на довгі роки. Він відомий драмер, пограв з багатьма топ-зірками в Україні та створив власний кавер-бенд Carte Blanche, де раніше співала Оленка Карась з гурту Тонка.

В «Музичному світі» я працював всі студентські роки. Це були чудові часи в колективі з суцільними диваками. Антон постійно слухав джаз та тренувався. До нього в гості іноді приходив Діма Sinoptik, вони грали в одній групі. Зі мною в зміні працював хлопець Кирил на прізвисько «Шакал». Він очолював місцеву спільноту металістів, але був добрим та ввічливим. Іноді Кирил складав руки хрестом на грудях, дивився вдаль і гучно вмикав Lacrimosa. З нічним охоронцем ми разом писали треки в Techno eJay 4 на комп’ютері бухгалтера. Я тоді записав цілий альбом під псевдонімом DJ Verbatim.

Пізніше в мене був напарник Артем — типовий хастлер з кіно 90-х: темні окуляри, гавайські рубахи, тусовий сленг. По ночах він був клубним «рєшалою»: міг пробити все — від входу на вечірку до наркотиків. В магазині Артем постійно врубав електро-хаус та хизувався дружбою з відомими діджеями. Я не дуже вірив його байкам, тож якось він вирішив мені довести, що «не чеше». Повз магазин з сумкою пробігав DJ Cross, який був наче «донецький Девід Гетта» — дуже відомий комерційний діджей. Мій напарник йому навздогін: «Кросс! Кросс!». Той зупинився без особливого ентузіазму, про щось вони говорили. Бачу, повертається мій колега — аж сяє: «Cross свіжий мікс підкинув!». Дає мені болванку, а там маркером написано: DJ Cross & DJ Nastia Beauty. Думаю, це був перший мікс NASTIA. Cross вчив її грати, тож вони записали бек-ту-бек. Напарник увімкнув той мікс, опустив окуляри на носа і почав танцювати посеред магазину. Тоді були такі смішні рухи руками… Я зітхнув, думаю: «Коли ти вже з’їбеш додому, щоб я міг своє послухати?». Та раптом: «Хм, прикольно!». Тоді в мене вперше з’явилась думка: «А чи не стати мені теж діджеєм?».

Я був наче рентген та губка одночасно. Зчитував всю інфу з полиць і навіть зараз пам’ятаю, де стояв кожен альбом, і яка в нього була обкладинка. Вибір в магазині був неймовірно крутим — багато металу, прог-рок, нью-джаз, ембіент, IDM. Зараз в вінілових крамницях набагато більш попсовий, усереднений асортимент. Я переслухав геть все і перечитав всі випуски журналів Play та Rolling Stone. Покупцям я годинами міг розказувати про кожен альбом, тому продавав пачками. Але коли наставав день обліку… Тут я був найгіршим. Полиця на 30 дисків — в мене то 28, то 32. Нестачі по 100 штук… жесть! Декілька місяців мене терпіли, а потім «понизили» з центрального магазину до філії в переході біля Donbass Palace. Там був маленький відділ за склом — як в акваріумі. Публіка… перехід. То гості з готелю: Scooter, Океан Ельзи та навіть Джей Ло з охороною. Іншим разом — бомжі, пияки та панки.

«Хрещення» у вуличній торгівлі мені провели цигани. Я тільки-но купив свій перший телефон — блакитна Motorola C350 з кольоровим екраном, де була заставка з Paul Van Dyk. Не міг намилуватись. Залетіли, цілий натовп. Одна жінка лізе за найдорожчими DVD, які я обачно приклеїв скотчем до полиці, інша хоче купити одну батарейку. Є в них такий фокус: одна купує дрібницю, сує велику купюру, а інша відволікає. Тоді ти даєш решту, але купюру так і не береш. Мене розвели на 200 грн та ще поцупили телефон. Я був розбитий. Ввечері повернувся директор магазину — Єгор. Я думав, що зараз він мене ще й звільнить, але Єгор мовчки сприйняв новину про нестачу в касі. А потім каже: «Пішли зі мною!». Виявилось, що по ночах він підробляв діджеєм на студентській дискотеці. Єгор пустив мене в діджейську рубку, дав помацати пульт, дозволив самому щось поставити. Я швидко забув про своє горе, а з ранку прокинувся з думкою: «Я точно маю стати діджеєм!».

Діджеєм я ставав, м’яко кажучи, поступово. Коли прийшла ера MP3, «Музичний світ» перетворився на магазин з продажу болванок, а диски на полицях лишались для антуражу. Працювати стало не цікаво, я перестав старатись — і мене звільнили. В той самий час з магазину «16 тонн» пішов мій колега та приятель Юра Соболевський. Тож ми вирішили відкрити власну справу — агенцію аудіо-брендінгу «Sound System». Юра — це той самий хлопець, на якого цього літа впало дерево на вечірці VERTUHA в Closer. Зараз він проходить тривалу та складну реабілітацію. Бажаючі можуть допомогти йому за посиланням. Вдвох ми підбирали музику для кафе та ресторанів, і коли нам вдавалось щось продати закладу, то далі ми брались вирішити всі їх задачі, що стосувались музики. В нас був постійний клієнт — мережа з трьох закладів. Одна з небагатьох в місті, де можна було безкоштовно взяти журнал «Афіша». Я збирав всі випуски заради рецензій Володимира Сіваша, виписував назви і передавав Юрі, щоб він все це качав через eMule. Так ми дізнались про Simian Mobile Disco, Klaxons, Pnau та закохались в нью-рейв. Ми мріяли зробити свою нью-рейв вечірку, але реальність була трохи інша. Пам’ятаю, як грав в заміському комплексі «Гуляй-хата» на якомусь святі з гравцями Шахтаря: Вірт, Попов, Старостяк, Орбу — те покоління.

Врешті, ми наважились зробити власну вечірку. Нас було четверо: я, Юра, Макс Ткаченко (він зараз веде з нами Go West Podcast) та Денис Ястрєбов. Макс придумав назву промо-групи: Raven Celebrities. Це ідіома, що означає воронів, які кружляють над могилою. Юра та Макс виступали як проєкт Under Schizoid Focus, Денис — DJ Fatsleepmore, а я — L’enfant Terrible або DJ Octave на честь Октава Паранго з романів Бегбедера. Юра пішов працювати в міську газету в будівлі Обласної Ради. Вночі ми пробирались крізь охорону та друкували там афіші на офісному папері. Заклеїли весь центр, народ зібрався. Сценічні образи збирали «в долині секонд-хендів» в Макіївці. Я знайшов в жіночому відділі рожеву майку з лого Dark Side of the Moon, де трикутник було вишито стразами. Хлопці міксували все, що траплялось на очі: оверсайз піджаки, дідівські шляпи, лижні маски. Вже перед вечіркою ми напились сиропу від кашлю та випотрошили шафи з одягом в Юри вдома. Я взяв лакову косуху його старшої сестри, Юра з Максом — шуби до пола. До пульту ми виходили з туалету через весь клуб і уявляли себе Justice в фільмі «Across the Universe». Ніхто не вмів зводити треки, але ми компенсували це своїм шоу. Юра трощив баян посеред зали, зі мною на мікрофоні був Коля Семпл, який зараз відомий в Києві як ідеолог бренду KEEP. На танцполі був слем! Будній день, люксовий r&b-клуб Studio 8 в центрі міста — з дзеркалами та пухлими канапами. Сюр!

Стадія творчого угару сягала піку… По ночах ми крутили старі синтезатори, з ранку йшли до ринку і співали там пісні Beirut під гармошку, маючи всі шанси отримати по голові. Дивились Кроненберга, писали сценарії, мікси, шукали раритетну музику в магазинах «Класика» та «Чорна мітка». Я так захопився богемним життям, що швидко «сів на мілину». Платити за житло було нічим, довелось шукати стабільну роботу. Тоді мені подзвонив давній приятель і каже: «В Торезі відкривають справжній нічний клуб, шукають арт-директора». Ідея повернення в рідне місто мені не дуже подобалась, але я думав: може там справді буде класний клуб? Вирішив приїхати на співбесіду. Вже на місці мені повідомили, що шансів мало, і пошепки: «Приїхав діджей з Москви, навчався в самого діджея Грува!». Та з мене так перла творча енергія, що я того діджея заткнув за пояс за десять хвилин і отримав роботу. Повернувся до батьківського дому і почав готуватись до нової роботи.

Клуб «Максимум» відкрився влітку 2008 року прямо напередодні світової фінансової кризи. Перший час був аномальний успіх — черга на вході сім днів на тиждень, люди їхали з усіх околиць. Власник клубу мав смак та вмів делегувати, директорка — чудова, мудра жінка Олена Іванівна. Я в неї багато чому навчився. Мені дозволяли все! Raven Celebrities грали на відкритті повну дичину. Я привозив, кого хотів, і вони грали, що хотіли. За 3,5 роки в «Максимумі» в Торезі (!) виступили Smailov, Noizar, Olga Black (на той момент резидентка столічного Хlib’у і протеже Мува), Андрій Fiber, San Diego Boys з Харкова, яких тоді NASTIA розкрила на вечірках Пропаганди; часто грали місцеві хлопці — Button і Ruslancher. Руслан, як на мене, зараз є чи не найкращим музичним діггером в Києві.

Якось ми запросили київський дует We Are Superheroes, але вони проспали потяг. Відміняти було пізно, тоді я вирішив знайти двійника і сказати всім, що приїхав лише один учасник з проєкту. Мені вдалось дістати приятеля з Бахмуту — Жору Вєрєм’єва. Він був ще зовсім малий і хотів з нами дружити, тож не міг відмовити. Вже потім він став зірковим діджеєм серед хіпстерів (ред. — у складі дуету Ólta Karawane), відкрив свій блог Potpourri Salon. Жора — «наша людина». На сет міг принести чєкушку самогону, шмат сала в папері. Нарізав прямо за пультом, пригощав всіх охочих, грав даб, Ніну Хаген та афробіт.

В боса клубу була дочка — Лера. Вона жила в Швейцарії, займалась танцями, була модною та просунутою дівчиною. Приїжджала зрідка, тож ми хотіли її здивувати — показати, що в її батька не менш класний клуб, ніж ті, які вона бачила в Європі. Лера любила r&b, тому до її приїзду ми мали запросити найкращого діджея в цьому жанрі. Кращим був Макс — DJ Yaaman, який входив до складу команди TodFlite DJ’s, де зібрались найкрутіші хіп-хоп/меш-ап діджеї України — DJ Shked, Pahatam та інші. Макс попросив за виступ 3500 грн, це було в 10 разів більше, ніж ставка моїх резидентів за всю ніч. Коли вони дізнались, то довго бурчали: «Чим він краще за нас? Що ми, самі б не могли пограти r&b?». Але коли Yaaman приїхав та встав за пульт — всі завалили. Потім резиденти фоткались з ним та просили навчити робити скретч. З того часу ми з Максом стали друзями. Зараз він третій співзасновник Mixmag Україна разом зі мною та Льошею.

Звісно, був на «Максимумі» і повний треш. Арт уживався поряд з насиллям, така собі «пізня Haçienda». Якось в клубі була «сходка» — місцеві силовики щось там ділили за дальнім столиком. В нас несеться, на танцполі з пів тисячи. Один з них кличе адміністраторку: «Скажи, хай вимкнуть музику, заважає розмовляти». Та до мене на діджейку і маше нам: «Вимикайте, вимикайте, прямо зараз!». Я їй жестами: «Ти шо, дура? Іди гуляй, своє роби!». Дівчина розгубилась, пішла на кухню та сховалась там. Чувак думає, що нам все передали, чекає якийсь час, а потім підходить, хапає мене за шию і на вухо: «Я ж сказав, вимкніть!». А я його вперше бачу взагалі, я все це разом не склав. Відмахнувся і типу: «Що?! Іди звідси!». А він якийсь там генерал і бухий в хлам. Мовчки дістає пістолет і цілить в мене. Чудом я встиг сховатись під стіл, він поцілив в стойку з підсилювачами. Дяка босу, він без огляду на погони одразу втрутився і вирубив чувака.

Бували такі бійки, що потім великою шваброю кров вимивали на вулицю. Пів клуба б’ється, як в ковбойських салунах. Якось я рятував дівчат з бару в своїй рубці, бо в хід пішов посуд та пляшки, і мені порізали плече — ніколи не бачив стільки своєї ж крові. Потім якась беззуба бомжиха ні з чого просто в’єбала келих в мій ноутбук — мені купили новий. Посеред клубу ставили ринг, привозили MMA-шників, викликали охочих з залу і влаштовували показовий махач. Я перевозив туди понад сотню стриптизерок. Коли звичайні набридли, привіз дует стриптизерок з Харкова в жанрі «X size». Дві вчительки, дуже крупні жінки. Забирав їх з водієм з Донецьку, вони тільки сіли — в машині лопнула ресора. На Новий рік в 2010-му привіз вже величеньке таке тигреня — дали хабаря п’яному охоронцю в цирку, на ранок повернули. Везли його в машині, було тісно, він спав в мене на колінах і так позіхав, що я боявся, аби він не відкусив мені яйця.

В клубі постійно працювали одразу два МС, бо таким натовпом треба керувати і «забивати баки»: радість, позитив, любов! Зараз половина з цих хлопців — зірки стендапу в Києві, я часто бачу їх в шоу на YouTube. Вони проводили якісь принизливі конкурси, де люди роздягались, злизували збиті вершки зі взуття, щось там повзали на карачках заради безкоштовного коктейлю. Довгий час я отримував від цього збочене задоволення, дивуючись людській природі і будучи під впливом арт-хаусного кіно та книжок. А потім зрозумів, що з мене досить. В Донецьку, куди я повернувся (в клуб тепер їздив по вихідних), в мене вже було геть інше життя.

В 2010 році я відкрив свій блог Karaoke A Capella, подружився з Вадіком Hector Cooper і долучився до його промо-групи Ganesha Promo. Разом ми почали робити кращі вечірки в місті. Шикарний Live Music Bar Liverpool з якісним звуком і найдовшою в Європі барною стійкою став нашим другим домом, а відомі європейські артисти — обов’язковим елементом всіх вечірок. Ера трешу та нью-рейву скінчилась. Почалась тоді ще надто міщанська, але нарешті вже повноцінна інтеграція українських клубів в європейський контекст.

Разом з Сашею Єрємєнко — арт-директором Liverpool ми привезли в Донецьк понад 20 іноземних артистів — від Robert Owens чи Satoshi Fumi до Up, Bustle & Out та Red Snapper. Слух про Ganesha Promo пішов поза межі Донецьку: ми грали в столичному Boom Boom Room, на Kazantip, активно гастролювали Україною, мали своє радіошоу на MFM та власну діджей-школу. Нам вдалось перетворити улюблену справу на бізнес, і грошей цілком вистачало на гідне життя. Це були чудові три роки, і я лишив Ganesha Promo тільки в той момент, коли відчув, що готовий рухатись далі. Ми робили вечірку, на якій грав Joss — все було круто, але я вже бачив цих людей сто разів, багато разів чув ті самі спільні жарти та грав на афтепаті ті самі треки. Усвідомлення прийшло за секунду: «Я зробив в цьому місті все, що хотів — я маю завтра ж збиратись до Києва».

Жодного плану дій по переїзду в Київ в мене не було, тож я просто зустрічався з тими, кого вже знав з клубної індустрії. Дяка Смайлову, він давав мені 1-2 дати на місяць в Boom Boom Room. Я тусив з Лєною Мініною, яка ще до того приїздила на вечірку в Донецьк хантити мене в команду свого проєкту — клуба-контейнера, який тільки-но зараз запустився як MOT. В Mantra ми зустрілись з Грішею Фатьяновим, з яким тоді вже листувались як з менеджером лейблу Artreform. Гріша розказав мені, що планує відкрити власну букінг-агенцію для діджеїв, а я зізнався, що завжди їм заздрив: артист літає, не спить — працює по ночах; промоутер робить вечірку, ризикує, а букінг-агент просто знімає відсоток за 2-3 листа. Такий бізнес мені подобався. Ми почали працювати разом, ніша була пуста, тому швидко зібрали гідний ростер. В нас були Joss, Kinree, Volta Cab, всі резиденти Boom Boom Room — Smailov, Lola Palmer, Harris, Westboy та багато інших. Ми розгорнулись в жовтні 2013 року, а в листопаді почалась Революція Гідності. До літа 2014 року після анексії Криму та жахливих подій в Донецьку з нашої активної бази із 90 українських клубів лишилось тільки 15. Ми почали «вигадувати велосипед»…

Як не вийшло «легких грошей», то ми почали занурюватись в глибини музичної індустрії та вивчати її. Гріша — справжній геній в питаннях паблішингу, видавництва, синхронізації. Ми називались BEMGMT та ідеально доповнювали один одного: я — творчий, комунікабельний екстраверт з ринковою жилкою, він — системний, спокійний, допитливий. Іноді нам вдавались неймовірні речі — ліцензування української музики в популярний рейсінг, серіал CSI, щоденник Ліги Чемпіонів. Ми завчили як Біблію книгу «Все про музичний бізнес» Дональда Пассмана і добре засвоїли, що сучасний артист — це не тільки гастролі та стріми, а ще купа інших джерел монетизації. Але ми все ще тримались за своє оточення — діджеїв та саунд-продюсерів, яким було достатньо регулярно виступати в клубах за $300-400 і писати собі нові треки. Ми їм про якісь надбудови, вони — «вам цікаво, ну то й робіть». Намагаючись просунути дружніх клубних артистів, врешті ми просунули самих себе. Нашими навичками зацікавились на топ-рівні.

Поворотним став Kyiv Music Summit восени 2016 року. Це був пік розвитку BEMGMT. Мій давній друг з донецької компанії — Стас Маліков працював директором коворкінгу «Сад» на Шулявці. Ми вирішили провести там музичну конференцію європейського типу. Привезли купу західних спікерів, влетіли на гроші — все як треба:) Пам’ятаю, як мені дзвонять з МЗС, просять плюси на їх делегатів, а я мажу суперклеєм тріснуту підошву Converse, бо на нові грошей немає — все в івенті. Тоді ми привезли навіть Ніккі МакНілл — head of PR з ADE. Вони окинула залу поглядом, подивилась на людей, атмосферу і каже: «ADE починався саме так». На сцені з Q&A був Женя The Maneken, а Ната в переговорці вже давала мені настанови — через два дні я мав дебютувати в ролі піарника ONUKA. Десь збоку непомітно спостерігав Андрій Гулик — менеджер Дорна. За тиждень опісля він запропонував нам зустрітись, обговорити нашу ймовірну роботу над запуском лейблу Masterskaya. Тоді ж на саміті була дівчина, якій я постійно носив кекси з чаєм. Її звали Оля. Чесно кажучи, не зважаючи на те, що навколо нас з Грішею прямо на KMS почав обертатись всесвіт, в той момент я думав тільки про неї…

З Олею ми познайомились за два тижні до KMS. Я знав її як учасницю проекту DVOE, бачив їх виступи, двічі вітався на світських тусовках та озирався вслід. Якось вона зробила пост в Facebook, де згадала гурт A Perfect Circle. Я написав в коментарях, що це мій улюблений гурт, і взагалі Мейнард Кінен — кращий вокаліст. Раптом бачу — повідомлення в особисті! Відкриваю, а Оля пише: «Що роблять дорослі люди, коли не можуть заснути?». Я аж зімлів. З тих пір ми спілкувались без кінця — говорили, щось вигадували, ставили один одному треки, разом дивились кіно. В принципі, так це триває і досі. Дружба з часом переросла в закоханість, потім в партнерство та врешті в міцний союз. Після уходу з DVOE в Олі були непрості часи — вона шукала себе, а я намагався допомогти. Я розумів, що будь-яка стандартна стратегія — це не для неї. Вона не вдовольниться музикою як роботою, їй треба було знайти свій унікальний музичний всесвіт і таке альтер-его, в якому вона зможе розчинитись повністю. Врешті, після численних спроб, 20 з гаком різних саунд-продюсерів, випробувань на спокусу — відмов російському Universal, що кликав її до москви як «нову Єву Польну», та пропозицій стати новою ведучою «Орел и Решка», ми разом створили Ready in Led. За два тижні вийде новий реліз з Pablo Bozzi, Phase Fatale та Marie Davidson — потужна пісня! Хоч на цьому шляху й було чимало сумнівів, але думаю, ми з нею все зробили правильно.

P.S.: В проміжку між KMS та Mixmag Україна в Саші ще була агенція «Багато Води», купа резонансних статей та співпраця із багатьма артистами. На прохання розказати більше про цей період він сказав, що: «Трохи задовбався розказувати, а читачі втомляться вже на половині. То все є в мережі, хай там і живе. Сьогодні ж настрій розказати тільки про те, що завжди житиме в спогадах».