DJ Vlad Fisun: меморіз

Сьогодні Vlad Fisun святкує ювілей – 25 років діджей-кар’єри. Чверть сторіччя – неабиякий строк. До цієї дати один з найдосвідченіших діджеїв України підходить із вражаючим багажем досягнень та яскравих спогадів – про людей, місця, події та записи. «Меморіз» Влада вистачило б на окремо книгу. Ми зібрали найцікавіше.

Коли мені було років 6, з експедиції Атлантикою батько привіз касети «Ісус Христос – суперзірка» Ендрю Ллойда Веббера, але – іспанська версія, бо купив на Канарах. Вона дуже відрізнялась від класичного варіанту, іспанці переробили всі аранжування на синтезаторах. Коли у 16 років я вперше почув оригінал з гітарами, то дуже здивувався. Виявилось, що це насправді рок-опера. Для мене ж це була синт-опера.

Десь у 85 році батьки придбали дачу в Покотилівці – це на Харківщини. Там знаходився піонерський табір, в якому відбувся мій дебют в якості діджея. На дискотеці була рубка, програвач, касетник, навіть пульт, і я там ставив по черзі композиції. Я просто хотів показати, що є музика цікавіша за Bad Boys Blue чи Ottawan. Я вже знав про її існування, бо на мій смак, окрім батьків, ще в юному віці вплинула сестра, яка слухала рок, та дворові друзі, разом з якими ми захоплювались брейк-дансом. Ми тоді ще навіть слова такого не знали – діджей. То був самий-самий початок, але для себе я рахую старт діджей-кар’єри від першого виступу за гонорар, тобто на 10 років пізніше.

В старших класах ми робили з друзями емуляції радіошоу: брали касету, записували туди улюблені пісні й щось поверх цього говорили. Тоді тільки вийшов сольний альбом Дід’є Маруані із Space і він нам страшенно подобався. Хто б сказав, що одного дня я буду з Дід’є пити вино на Мальті! Ми писали вірши, співали поверх альбому. Блін, ми навіть записували джингли, як на справжньому радіо! Наше шоу називалось «60/60», бо я жив у 120-й квартирі. Касету із цим «радіошоу» почали передавати друзям, переписувати, і так вона стала хітом в школі. Це був мій перший творчий успіх.

Перша платівка, яку купив разом з програвачем, «Снова в СРСР» Пола Маккартні у 1988 році. Взагалі він там співає класичний блюз. В інституті я вже часто купував платівки, в основному піратські копії лейблу «Антроп», який видавав Led Zeppelin, Тома Уейтса, The Beatles. Одна з найцінніших була платівка «Воплі Відоплясова», видана Burotina Productions, записана на концерті у Франції на дата-касету.

Вже в інституті я потрапив на «Радіо 50» в Харкові, і це стало для мене здійсненням справжньої мрії. Справжні радіо-діджеї, модна музика, класні радіо-джингли. «Радіо 50» у 90-х дуже вплинуло на смаки харків’ян. Хтось там вперше почув RHCP, хтось The Pretenders, я ж там відкрив для себе Leftfield. Через стінку з «Радіо 50» сиділи «Мастєр Радіо». Вони були більш зухвалими, могли посеред дня увімкнути Faith No More.

В 90-х Харків став медіа-містом. Тоді було модним відкривати медіа, як сателіт власного бізнесу. Свій телеканал був навіть у власника авторинку. Він, звісно, був абсолютно жахливий, але там були піратські фільми, музичні кліпи, чого по звичайному телебаченню звісно не було. З такого медіа-ентузіазму починав і Вова Сіваш (прим. – багаторічний друг та колега Влада). Вже на початку нульових вони разом із Сергієм Новохацьким зробили своє шоу «Pop – 3000», де крутили, наприклад, Pizzicato Five, коли в Києві про цей гурт ще ніхто нічого не чув.

Піратство зростало від дефіциту. Ще навіть в останні рокі Радянського Союзу всі вже знали назви цікавих західних гуртів, але знайти ліцензійні копії було не можливо. В тому ж журналі «Ровєсник» могли написати про умовних Grateful Dead, хоча хіпова наркоманська музика – це не найкращий приклад для комсомольців. Тож цей попит задовільнили так звані «студії звукозапису». В них були якісні касетні чи бобіні програвачі – скоріш за все японські TEAC чи Tascam – та ліцензійні копії західних альбомів, з яких вони записували тобі на касету все, що завгодно. Ти міг замовити Девіда Боуі, Depeche Mode, різний хард-рок. Я ж таким чином наприкінці 80-х відкрив для себе психоделічний рок: Mahavishu Orchestra, Френка Заппу, а та навіть почав грати у гурті на бас-гітарі.

Звісно, після цього ти хочеш все це відтворити. Тому за бас-гітару я взявся вже серйозно. Тітка з Америки прислала мені на день народження 20 доларів, на які я зміг купити саморобний Fender Jazz Bass. Концертів ми дали мало, а от сидіти на репетиційній базі, шукати різні звуки – це мені дуже подобалось.

Якось ми говорили з Олегом Соколовим (прим. – один з перших українських діджеїв, засновник Finski DJs), який також грає на бас-гітарі і він мені каже: «ти розумієш, що ми – „басовікі“ взагалі по іншому будуємо сет?». Ми дійшли думки, що всіх діджеїв можна поділити на два типи: «басовіки» та «бочковіки». Перші орієнтовані на грув, другі – на бочку, клеп, хети. Наприклад, DJ Ice – дуже майстерний та досвідчений діджей. От він класичний «бочковик»!

Наприкінці 90-х потік піратських компак-дисків став шаленим, а ціни – доступними. Мама мого друга влаштувалась в кіоск з дисками на центральній площі міста, куди я часто заходив. Якось спитав, який диск найгірше продається, а вона вказала на Hanson. Я кажу: «Увімкніть з нього цю пісню (прим. – MMMBop)». Тільки вона вмикає (а в кіосках раніше були такі зовнішні колонки), бачимо – аж з іншої сторони площі біжить дівчина з грошима: «Хочу-у!». Вона була мені так вдячна, що намагалась дарувати мені диски. Але я не брав, казав: «Давайте хоча б за оптовою ціною куплю». Так моя колекція почала швидко зростати, саме тоді я купив диск Coldcut – Let Us Play. Це був альбом, який розкрив мені очі на абсолютно новий Всесвіт. І це був початок моєї довгої любові до лейблу Ninja Tune.

В 96 році я став грати «по-діджейському». По четвергах робили вечірки з німецьким хаусом, брейксом, джанглом в барі Ніагара (прим. – в Харкові). Він знаходився прямо на межі між благополучним районом та місцями, де вже краще не гуляти. По вихідних там постійно були бійки: чуваки з виламаними ніжками від стільців, охоронці – всі бились зі всіма. Все це відбувалось під «коко джамбо», а от на тижні було вже трохи спокійніше і нам дозволяли грати свою музику. Дисків було замало, тож комбінували з касетами. На касетах були збірки під назвою «Rave… – щось там…», а всередині просто все підряд: The Prodigy, Snap! , Klubbheads, Fluke, Aphex Twin. Відпрацювавши в цьому барі півроку, я почав організовувати вечірки сам…

В 97 році друзі вирішили зробити весілля на природі, і покликали мене влаштувати їм «правильні танці». Я привіз апаратуру, колонки, ми все це дістали з мікроавтобуса, але в ньому лишився мій бокс з касетами. Машина так з ним і поїхала. Я намагався знайти її через ДАІ, друкував листівки, але марно. Роками пізніше схожа історія була в Донецьку, де з автобуса, оточеного поліціянтами на охороні, поцупили сумку з вінілом під час виступу на Jeans Parade. А от третій раз, влітку 2008-го, – то було дуже травматично, вже поїхав «весь жир». Я виходив з таксі, йшов до багажника забрати сумку, а водій різко дав газу, навіть не встиг побачити його номери, було вночі. Тоді я втратив десь 70 платівок. Але вже за два місяці потрапив на ярмарок в Брукліні, куди зливали сток і набрав там цілу сумку рідких записів взагалі за безцінь – по $ 1-2. Думаю, тоді боженька мені відіграв.

В тому ж 97-му я почав їздити до друзів у Київ – вони робили молодіжні табори для єврейської організації Сохнут і їм потрібен був хтось із досвідом розважальних подій. Там я познайомився з професійною журналісткою Танею Витязь (прим. – зараз багатьом відома, як редактор журналу Viva!), яка вела семінар про створення молодіжної газети. Вона запросила на роботу до нового журналу, який мав стати аналогом американського People в Україні. Я добре виконав тестове завдання, тож отримав роботу із фантастичною на той час зарплатнею в $300. Так я переїхав до Києва.

Майже одразу мене відправили репортером на Таврійські Ігри, де я добряче погуляв спочатку з групою N-Trance, а потім із Ottawan. В мене була справжня акредитація та навіть власна каюта на кораблі. Після Харкову це був дуже великий контраст. Але все це тривало не довго, бо в 98 році почалась фінансова криза, журнал закрився, а я лишився без роботи та без грошей і був не певен, чи зможу взагалі далі жити в Києві…

Якось в потязі Київ – Харків я познайомився з Павлом Похальчуком. Він мені каже: «Чувак, я збираюсь відкрити музичний лейбл!». Я йому: «Який зараз лейбл? Все навпаки закривається!». Але він був абсолютно впевнений в тому, що робить. Каже: «Мені потрібна людина, яка розбирається в музиці! Я поки не знаю, що саме ти будеш робити, але давай до мене в команду!». Як виявилось, Павло мав домовленості на купівлю ліцензій на різні збірки хітів і добре розумів, що настав час для легалізації музичної індустрії, бо саме тоді піратів вперше почали жорстко переслідувати. Його план виявився вірним. Так я почав працювати в JRC.

Робота в JRC – це був неймовірний досвід, який дозволив побачити музичну індустрію зсередини. Але окрім цього, я там ще й встиг відчутно поповнити власну колекцію. Наприклад, якось Павло приїхав з конференції MIDEM в Монако та привіз три чемодани дисків, які окрім мене нікому не були потрібні. А потім була взагалі історія!..

Я взяв з собою двох друзів і вони постійно повторювали: «На фіга тобі стільки платівок?». Для мене то був просто дарунок долі. Врешті, виявилось, що 95% з цього набору – це трешовий треш від італійських дистриб’юторів, але я просто купався в цьому і не знав, куди себе діти від щастя.

На початку нульових я полишив музичний бізнес та знову повернувся до журналістики. Від самого пілоту я приймав участь в розробці журналу «Афіша», який швидко став рупором новин та подій для просунутої аудиторії. За два роки роботи в «Афіші» я пройшов шлях від клубного редактора до шеф-редактора, а потім став головним редактором. Ми розвивали журнал як бренд: проводили власні вечірки, колаборації з брендами, впровадили дисконтну Afisha-card та з часом розширились у регіони – Донецьк, Вінниця тощо. Меломани знають «Афішу», перш за все, завдяки рубриці «Поп-агент», в якій Вова Сіваш робив музичні огляди. До кожного номеру він обирав три якихось дуже модних альбоми та писав на них рецензії. Це були часи нью-рейву, нового диско, електроклешу, тому переважно про це він і писав. На цих рецензіях, без применшення, виросло ціле покоління меломанів (ред. – команда Mixmag Україна в їх числі).

З Вовою я познайомився в клубі «Живот» в Харкові, куди приїжджав вже у статусі «відомого діджея із Києва». Одного разу Вова грав там переді мною. Заходжу на діджейку, грає трек, а він просто лежить під стійкою – в хлам. Трек закінчується, він підіймається, якось зводить і знову лягає. Але при цьому музика в нього була дуже цікава: Fantastic Plastic Machine, японці, французький filtered хаус. Тоді я одразу зрозумів, що це мій «брат по розуму». Запросив його до «Афіши», а потім ми почали грати разом – бек-ту-бек, по черзі. Так з’явився наш дует Magazine DJ’s, а за ним і проект Taft Plunk, про який писали навіть в британському Mixmag.

В 2002 році на вул. Богдана Хмельницького відкрилась кав’ярня «Бабуїн». Це було незвичне місце. В них продавались книжки англійською мовою – різні маловідомі видання, подарункові серії, книжки по мистецтву, кіно, поп-культурі. Тоді це мало вау-ефект. А з часом вони ще й почали проводити вечірки. Мене туди покликала грати подруга, я грав фанк та джаззі-хаус і брейкс, врешті отримав запрошення стати резидентом «Бабуїну» із повним карт-бланшом на музичний формат. В 2003-му я пожив пару місяців у Німеччини, звідки привіз багато різного, в тому числі – електроклеш, його сильно качнули американці, та DJ Hell та його лейбл Gigolo Records. Так вийшло, що я став чи не першим грати цю музику в Києві, бо на той час всі грали або комерційний прогресів-хаус, або легкий соулфул чи диско-хаус. В «Бабуїні» ж збиралась переважно творча публіка відкрита до всього нового. Це розв’язало мені руки і дозволило повністю розкритись, як діджею. Я грав там, все що хотів: тропікалія (ред. – мікс бразильської музики та психоделічного року), афробіт, клап поп улюбленого Bungalow Records, багато мешапів з інтернету.

В кав’ярні «Бабуїн» давали концерти: гурт 5'Nizza – вони тоді починали шлях до популярності та, наприклад, Бумбокс та ТНМК. Абсолютно ломові концерти там були у дніпровського гурту «… и Друг мой Грузовик». Люди буквально виносили вікна, щоб пролізти всередину. І це при тому, що «Бабуїн» не був концертним майданчиком у повному розумінні. Там навіть не було професійного звуку. Коли там виступав гурт Ремонт Води, вони до ранку лишали свою дорогу акустику. В них все було на топ-рівні, бо лідер гурту Володя Кастельман вже тоді був власником Fozzy Group (ред. – керуюча компанія мережі Сільпо та ще десятків брендів). Досі пам’ятаю, який тоді то був кайф – грати на такому звуці.

Робота в «Афіші» зробила мене затребуваним та відомим медійником. Сама «Афіша» існувала з 2000 до 2008 року і Вова, до речі, працював там аж до самого закриття. Я ж пішов у 2004 році запускати журнал Viva! і це був хоч і короткий, але дуже яскравий період. Зараз таке вже складно собі уявити, але на вечірки Viva! ми запрошували глобальних артистів – того ж Cerrone. Він прибув до клубу «Оранжерея» із «повним фаршем». Я був неймовірно щасливий – тримався за ручки та цілувався з одним із засновників європейського диско. Він неймовірний музикант, який як тоді був поза межами можливого для української естради, так і досі лишається на недосяжному рівні.

Місцеві резиденти були спантеличені: «що він грає? що це за музика взагалі? Таке тут не можна грати!». Але публіка аж вижала! Felix Da Housecat грав дивний мікс чікаго, електроклешу та навіть басового хауса. По умовах райдеру в нього біля пульту мало бути чотири пляшки саке, чотири - текіли, чотири віскі. Йому все це поставили, він відкривав, робив ковток з горла і передавав пляшку у зал. Не дивно, що на танцполі було аж так весело.

Наступного року ми привезли на Playmate Party Bob Sinclar, але враження були протилежні. Він виявився пафосним, закритим чуваком та ще й був трішки на нервах. Я писав із ним інтерв’ю і воно ледь не зірвалось, коли я згадав Лорана Гарн’є. Виявилось, що між ними складні відносини, бо Гарн’є не написав про Сінклера в книзі «Електрошок». Власне, вони і так з різних світів: Гарн’є – типовий технокід, а Сінкляр все ж таки прийшов з афро та джазу. Але я думаю, що там між ними мале місце і щось особисте.

Нас з Вовою Сівашом запросили зіграти на презентації Фонда Віктора Пінчука на Венеціанському Бієнале. Віктор Михайлович того разу розійшовся: вечірка була в старовинному палаці Пападополі XVI сторіччя, який стояв прямо на каналі в Венеції. Після нас грав Swayzak із Франції. А жили ми в одному будинку із Арсеном Савадовим. Коли починаєш кар’єру діджея, важко собі уявити, що коли-небудь ти гратимеш в таких місцях.

Ще з часів «Афіши» ми добре потоваришували з Віталіком Бардецьким, який тоді надсилав релізи власного лейблу Sales Records. Навесні 2007-го він написав: «Я роблю нічний клуб». Жодних деталей, але я дуже зрадів, бо розумів, що його клуб буде особливим місцем. Я не хочу дорікати Києву, але раніше тут було забагато акценту на гроші. Звісно, нічний клуб – це бізнес, але не можна думати тільки про заробіток, якщо ти займаєшся музикою. Має бути якась ідея. У Віталіка ідея була і він її втілив. Думаю, він ставив собі планку зробити клуб рівня Tresor, де бував ще в 90-х. Завдяки тому, що він вже давно працював в букінгу, в нього були гарні стосунки з багатьма західними артистами. Я зробив першу вечірку в Xlib за день до офіційного відкриття. Біток з друзів та друзів друзів. Згодом Бард почав возити нереально круті проєкти, чим задав взагалі новий вектор розвитку нічної сцени. Найяскравіші спогади про Xlib – це виступи Afrika Bambaataa, дуже смішне та незвичне шоу My Robot Friend, Pilooski, Mungolian Jet Set та концерт Jay-Jay Johansson, під якого люди просто стікали по стінах.

В 2010-х я вирішив підсумувати свій досвід в маркетингу, та перейшов до діджитал-проєктів, креативних кампаній та івентів. Один з найвідповідальніших кейсів – це комунікаційна стратегія для фестивалю Atlas Weekend в 2017-му. З Мішею Черняком ми тоді зробили глибокий рісєрч різних світових фестивалів - Sziget, Rock In Roma, Primavera, бо розуміли, що просто вийти та сказати «здрасьте, ми фестиваль!» вже не достатньо. Треба було шукати УТП. Вирішував не тільки лайн-ап. Бо фестивалю бажано, щоб люди приходили не на певний день на певного артиста, а на всі дні. А на всі дні люди йдуть за іншим – за атмосферою. Ми шукали якийсь працюючий та лаконічний меседж, тому що фестиваль не може дозволити собі комунікувати з аудиторією через розлогі тексти. Так з’явилась ідея «фестивалю зі справжньою музикою», яка дозволила подивитись на заявлених артистів під абсолютно новим кутом. «Справжня музика» - це одночасно і Сердючка, і Монатік, і Royksopp чи UNKLE, тому що вони самі за себе вирішили, яку музику робити.

На Sziget Festival я почав їздити ще з 2002 року. Мені так сподобалось, що я повертався туди щороку і врешті був на Sziget біля 15 разів. А одного разу навіть зіграв сет на саундсистемі прям напроти Головної сцени. Того року там також дебютувала ONUKA. На Sziget я віддавав перевагу життю у місті, а в той рік спробував в кемпі, і це був не найкращій досвід. Втім, справжньою перевіркою на витривалість для мене став Burning Man…

В якийсь момент я та мій букінг-агент (а в мене вже був агент), зрозуміли, що запитів стає надто багато для мене одного і цим треба скористатись. Так сама собою виникла ідея створення DJ Buro, куди я запросив близьких мені діджеїв: Вова Сіваш, Masha Efy, Ксенія Палфі.

З Машею нам навіть вдалось пограти на Burning Man – я грав там вперше у 2017-му, вона – у 2018-му. Іноді складно зрозуміти, що рушить людьми, які їдуть на фестивалю в пустелю та потерпають від піщаних бурь чи злив. Моя добра знайома якось там сиділа на валізах та плакала – запізно зрозуміла, куди вона потрапила. В нашому ж кемпі (ред. – офіційний український кемп Kurenivka), один чувак мовчки зібрався та поїхав назад вже на другий день. Burning Man – це дійсно випробування не для всіх. Попри таблоїдні заголовки, це не фестиваль про наркотики, хоча кому треба, знайде. Поліція жорстко пакує всіх, хто продає та хто приймає. Можна і візи США позбавитися назавжди. По-друге – цей фестиваль і не про музику. Вона там є, але відіграє другорядну роль. Ключове тут – пошук натхнення та певних відповідей на власні екзистенціальні питання.

Феномен Burning Man також в тому, що геть різні люди добровільно поміщають себе в нові, незвичні обставини чи розкривають тут свої альтер-его. На цьому засновано багато подій – від балів-маскарадів в Венеції, до, наприклад, серії вечірок Бомж-паті, яку ми придумали на початку 2010-х. На ці паті приходив креативний клас, мільйонери, зірки. Виявилось, що, вдягнувши бомжовий лук, людина дійсно відпочиває та розслабляється на вечірці. Бомж-паті починались стихійно з тусовки на 100 людей з колонками на генераторі, а виросли в очікувану подію, з анонсами та спонсорами.

Після початку повномасштабної війни в Україні Влад Фісун приймав участь у волонтерської організації Dobrovoz, що займається перевезенням медикаментів та доставкою медичних автомобілів до зони бойових дій. Про діяльність проекту писала редакція британського Mixmag в 2022 році.