DJ Tapolsky: меморіз

Навіть той, хто не читав портал ExtraDJ, не слухав радіошоу Time2Bass та не зустрічав під драм-н-бейс заходи сонця у Києві, знають Толіка Тапольського — одного з найвідоміших діджеїв України. Він «батько» українського драм-н-бейсу, ветеран АТО та легендарний діджей. Востаннє DJ Tapolsky давав інтерв’ю у 2016-2017 роках, відразу після повернення з фронту, де говорив переважно про військове та політичне, бо про особисте розповідає хіба своєму психологові. Вже у 2024 музикант спеціально для Mixmag Україна поділився спогадами про дитинство, початок кар'єри в Дніпрі, переїзд до столиці та багато іншого.

Я не фанат свого минулого. Ніколи не ностальгую, але почну з того, що народився в Богуславі, де пробув лиш кілька днів. Десь п’ять років тому приїхав подивитися на пологове, аби хоча б знати, як воно виглядає. Мій батько був військовим, малював мапи, тому кожний рік ми проводили в іншій частині України. Мама постійно їздила з ним і бачила всі жахи військового життя: алкоголь, угар, офіцери — класика радянського військового двіжа. Звісно, це гіперболізація, бо я був малий і не все пам’ятаю.

Ріс в Дніпрі, а в сім років родина переїхала в Алжир. Доводилося їздити скрізь за батьком, який на той час обіймав посаду військового аташе. Жорстка арабська, мусульманська країна запам’яталася руїнами давньоримської архітектури та красивими молитвами мули, які розносилися з кожної мечеті в мікрофон поганої якості. Це кардинально відрізнялося від того, що вмикали вдома. Я ріс на платівках і бобінах Висоцького, Led Zeppelin, Пугачової, Антонова і The Beatles — маячня радянського часу. Слухав, хоч іноді й не хотів.

Попри постійні переїзди та непрості взаємини з родиною, зміна оточення для мене ніколи не була проблемою. Я багато читав, книжку на день, вів навіть щоденник прочитаного. Мене любили однокласники, і це при тому, що я не дуже комунікабельний. Зате вважався багатим, мав жвачки, колу і все таке.

Старшу школу закінчував в Індії. Перший день в новій країні завжди найважливіший. Поки батько знайомився з обов’язками попереднього аташе, ми з сином дипломата залізли в машину його тата і обмінялися музикою. З собою я привіз альбом гурту Мальчишник — вони були дуже популярні, просто топ. А він поставив мені SNAP!. Так я став фанатом цієї країни. До речі, й досі іноді слухаю індійську музику та дивлюсь індійське кіно.

Я скуповував касети й диски, щоб потім відіграти свою першу вечірку. Вона відбулася в посольстві Делі. Ніяких діджейських пультів, звичайні касетники та CD-диски. В нас був бюджетний стробоскоп — це коли людина стоїть поруч з вимикачем світла і швидко вмикає та вимикає його.

Після повернення в Україну батьки захотіли відправити мене в інститут. Мама лиш нещодавно зізналася, що їм довелося заплатити за це 50 доларів хабаря. Так я потрапив у Дніпропетровський металургійний інститут (сьогодні НМетАУ — прим. ред.). Це повна дичина. Відвідував заняття кілька місяців, а потім забив, батько ж військовий, каже: «Давай в армію». Спочатку я ніби й погодився, а потім обдумав і зрозумів — це взагалі не моє. Наступні два роки зовсім нічого не робив. Це було складно, на мене тиснули: «Чувак, давай, ти ж можеш працювати», а я дійсно не знав, чим хочу займатися. Зараз розумію, що це нормально, моя донька Уля, якій 16 років, теж поки не знає, чи бути співачкою, чи архітектором, але в 1995 через «байдикування» відчував сором. Врешті, випадково, курячи цигарку, зустрів товариша, який працював на першій комерційні радіостанції в Дніпрі, та запитав, а чи не шукають вони когось в команду. Вони шукали. Відтак, в перший день я почав працювати як звукорежисер, а вже на другий, під час корпоративної вечірки, домовився з директором про власну ранкову програму. Прокидався о сьомій ранку і робив нікому в Дніпрі не потрібну підбірку електронної музики. Люди в той час слухали переважно Буланову, Цоя, Надєжду Кадишеву чи максимум Nirvana. Проте, пройшло трохи часу й мою музичну селекцію з більш жорсткою музикою вмикали вже вдень та ввечері.

Мав довге волосся і сережку у вусі. Я не любив сірість радянщини, але мій зовнішній вигляд не був актом протесту, просто чомусь так проявлявся. Пам’ятаю, ще в третьому класі написав вірш про Сталіна, не був фанатом «совка», але й дисидентом теж не назвусь. Не моє це все було. Відбираючи музику, я жив ніби в іншій реальності, й вона була реально крутою і справжньою для мене. Мені на радіостанцію писали, бляха, листи з фідбеками, відчував, ніби я суперзірка в Дніпрі, хоча сам нікого не знаю. Далі були ще кілька радіостанцій, а потім, у 1997 я став артдиректором дуже відомого на той час клубу «Плотина». Туди щотижня з’їжджалися всілякі діджеї-резиденти, а я стояв і всі три години спостерігав за їхньою роботою, декого опісля кликав на своє радіошоу «Plotina Mix», а ще купував у них платівки. Схема була така: як артдиректор я зустрічав діджея десь в аеропорту, домовлявся, що перший прослухаю платівки, швидко їхав додому й обирав найкращі, залишки отримували постійні резиденти «Плотини». Коли вечірок не було, я потайки декілька місяців відходив в клуб. Домовлявся з охоронцем, вмикав обладнання, діставав лампу, навушники та самостійно вчився зводити треки.

Вперше як діджея мене запросили зіграти в Донецьку. Поки інші грали діджей-хаус, транс та техно, я вмикав спід-герідж, бо хотілося іншого. Памʼятаю, в 1998 на KaZantip виступав DJ Boomer, він зводив драм-н-бейс треки, не дуже якісно скретчив, але був першим, хто робив щось подібне. Після фестивалю його популярність подвоїлася, як завжди стається. Після цього я теж почав додавати у сети більше треків з прямою бочкою та ламаними ритмами й мене почали запрошувати грати частіше. Тоді я і отримав звання «драм-н-бейс діджея» в Україні. Мої сети були концептуальними, а також афіши, флаєра — хотілося робити цікаві івенти в різних містах, а не просто бути звичайним діджеєм.

Гастролі, перельоти, алкоголь, нерозбірливі зв’язки — це все було, але беззмістовне, не в моєму стилі. Іноді не розумів навіть, в якому місті прокинувся. У 2000-х літаками користувалися переважно депутати, якісь бандити і всі ці діджеї (сміється). Здається, що я отримав все, що хотів. З клубу звільнився, вів радіошоу, часто виступав, збирав людей навколо і вважався відомим. Те, що робив, робив якісно і з любов’ю. Але Дніпро мені ніколи не подобався, і якось вже хотілося змін, вирішив — треба переїхати до Києва. До того часу зрозумів, столична радіостанція — це кльовий плацдарм у кар’єрі, тож за моїм амбітним планом, я мав туди працевлаштуватися. Щодня впродовж наступних трьох років я писав на всі 26 радіостанцій листи, просився на роботу. Отримував відмови й писав знову. Виявилося, драм-н-бейс в столиці нікому не потрібний. Жоден клуб у Києві не хотів робити такі вечірки. На мій перший сет прийшло лиш 14 слухачів, на наступний — семеро, коли в Дніпрі я збирав десь півтисячі людей.

Однак, все одно вигадував концепт, друкував флаєри, продовжував купувати музику та влаштовувати вечірки — намагався робити те ж, що й раніше, однак вже в іншому місті. Знаходити нову музику в Києві на той час було теж складніше. Доводилося платити 12 доларів за трек, який ти навіть не можеш прослухати. Обирав інтуїтивно за назвою. Тоді я ще жив з дівчиною, вона працювала, я ні. І я запитую її: «Можна купити три платівки? Там 30-36 доларів». А в нас на місяць бюджет — $100. Потім ходжу-ходжу і зізнаюсь: «Насправді я придбав на дві більше». Мені хотілося постійно оновлювати свою музичну бібліотеку, нічого не міг з собою подіяти, думав лише про те, як заробити грошей, щоб знову витратити все на платівки.

Я спробував себе у ролі журналіста молодіжного журналу X3M, чудив знатно. Наприклад, як виявилося, могло бути таке, що ніхто і не слухав топ-3 треки тижня, бо я сам вигадував назви всіх композицій. Вигадував що завгодно й добре, що отримував за це гроші. Врешті, радіостанція SuperNova взяла мене, але за умови, що я створюватиму програму у стилі ейсід-джаз. Кілька програм — і я все ж повернувся до того, з чого починав. На той час драм-н-бейс ставав все популярніше — і все ж мене взяли на Kiss FM вести шоу Time2Bass.

Життя набирало обертів. Став проводити вечірки частіше, виступав у клубах, запустив власний лейбл, став резидентом KaZantip. Це було найкращим місцем на пострадянському просторі — приїжджаємо туди, селимось в якомусь селі, всі бухають, наркотики... Зауважу, наркотики я не вживав. Може кілька разів, від яких, по-перше — стало погано, по-друге, стало настільки погано, що потрапив у психіатричну лікарню. І це не жарт.

Я вів форум, де зібралося величезне ком'юніті слухачів, діджеїв, музикантів, продюсерів та промоутерів українського драм-енд-бейсу. Обговорення останніх подій, плітки, сварки та жваві дискусії навколо музичних тем там не припинялися ні на мить. А у 2007 нас з моєю першою дружиною Настею обрали послами KaZantip — такий статус давав ексклюзивні права влаштовувати казантипські вечірки у Києві та взятися серйозніше за організацію фестивалів.

Я ніколи не любив клуби, хотілося збирати людей самому й робити щось особливе. Тож створив найбільший український драм-н-бейс фестиваль «Ідеологія» — вкладався в нього на максимум, цілих 10 років.

Запросив в Україну Goldie, Noisia, Spor, Sub Focus, Camo & Krooked, Black Sun Empire, Dirtyphonics, Delta Heavy, The Panacea та інших світових зірок. Ще був перший національний дабстеп фестиваль SKOVORODUB, на нього приїхали xKORE, Rednek, Xilent, Millions Like Us та Document One, а серед українців, окрім мене виступали VovKING, LIME KID, PERFECTA.

Драм-н-бейс став музикою протесту, слухати яку було круто й незвично. Діджеїв, що грали цей стиль, напевно, було чоловік сорок. Ми заробляли непогані гонорари — від 300 до 1000 євро за годину. Виступали ледь не в кожному великому місті України. Були реально зірками, видавалися на міжнародних лейблах. Тоді я ще не вмів писати музику, (почав робити це минулого року), тож працював з тими, хто знається на цьому. Шукав артистів, з якими хотів би співпрацювати, та просив треки для реміксів.

Це Pirate Station, який ми робили спільно з рашкою. Ці лайнапи збирали чимало людей, продакшн був класний, але я там насправді майже нічого не робив, лиш мінімальні креативи і пропозиції по локаціях та артистах.

А потім... Майдан. Війна. Рік я нікуди не йшов, збирав на фестивалях допомогу для ЗСУ. Потім приїхав до мами в Дніпро, а вона: «Може, не їдь до стоматолога, зараз всіх забирають у військкомат». Я відповів, що буду обережним. Полікував зуби, наважився і пішов у військкомат. Тиждень не знав, як розказати про своє рішення рідним. Окрім батька, в родині було ще семеро офіцерів — всі залишилися, а я пішов мінометником. Відчуття, що роблю щось не те зі своїм життям, зникло. Зіштовхнувся з реальністю і зрозумів — я на правильному шляху. Десять місяців в АТО, повернення на полігон — сумнівів в тому, що і як я хочу робити, не було. Як не було й бажання повертатися в радіоефіри. До 40 років все, що мав — це любов до музики, до людей і своєї родини. На свій ювілей зібрав сталий лайнап — VovKING, Lime Kid, Redco, Stinger b2b Against, Zloy, X-Gun, покликав всіх в Sentrum і знову став за діджейський пульт. А потім надумав купити камеру і почати вести свій блог. Я став менше виступати, зате більше подорожував.

У 2017 я влаштував фестиваль RICHKA у Києві. Людей під дві тисячі прийшло, що зовсім непогано. Електронна музика стала більш комерційною, музикою, під яку люди зависають і «накидаються».

Я ж тяжів до концептуальних вечірок. Жорсткий драм-н-бейс змінився на ліквід. Грав сети у нестандартних локаціях — запрошував людей на дах, грав на горі, на острові, річці, озері, ставку. Кожен раз все по-різному, нове місце все змінює. Механічні майстерні КПІ, найстаріша човнова станція Києва в Гідропарку, оранжерея та яблуневий сад на ВДНГ, бібліотека, автостанція, Житній ринок чи навіть у психотерапевта. Мої сети стали більш атмосферними, щирими, своїми. Я відчуваю в цьому дух часу.

Але прийшла повномасштабна війна, я зібрав рюкзачок і на п’ятий день знову увійшов до бойового складу. Я давно хотів писати власні треки, але все не було часу. Прийшовши на фронт вдруге, зрозумів — треба починати. Спочатку були ремікси на Океан Ельзи, Арестовича, Roxolana, The Hardkiss, потім записав трек «Кохалися» з Катею Роговою.

Кліп Катя змонтувала сама, я записав, як сплю, на відстані. Жодної інтриги та приватного життя, бо як ви знаєте, у березні я одружився зі своєю дівчиною — Сандрою Смірновою. Щоправда, наша історія, мабуть, не матиме позначки «довго». Я переводитимусь до Києва, і можливо, на наступний день ми подамо на розлучення.

А ще, якщо вдасться, піду на курс з написання музики, хочеться залишити після себе багато драм-н-бейсових треків з українським вокалом. Я часто слухаю Клавдію Петрівну, навіть збираюсь до неї на концерт, але її голос, мабуть, не дуже підійде під пряму бочку. Хоча, можливо, в майбутньому ми щось придумаємо. А ще подобається LELY45, SadSvit та Oi FUSK. Відкриватиму Spotify і шукатиму когось для співпраці.