Прем’єра: Underworld — Strawberry Hotel

Єдине, що Underworld хотіли би сказати слухачам з приводу виходу їхнього нового альбому: «Don’t shuffle please». Слушна порада! Бо це перший за багато років дійсно цілісний, ретельно продуманий і навіть концептуальний лонгплей зірок пост-рейву.

Востаннє про Underworld було чутно п’ять років тому. Тоді вони експериментували з новими формами на альбомі Drift Series, що поєднував п’ять окремих ЕР по 5-6 треків у кожному. А ще три роки до цього, у 2016-му, вони дивували фанатів рандомним мультижанровим звучанням на альбомі Barbara Barbara, We Face a Shining Future. Там можна було знайти все: драм-н-бейс, прогресив хаус, даунтемпо.

Проте кожен новий реліз Underworld неминуче порівнюють із величчю їхніх культових альбомів 90-х, таких як Beaucoup Fish (1998) і Dubnobasswithmyheadman (1994). На щастя, новий Strawberry Hotel максимально наближається до їхнього рівня. І це вже досягнення, враховуючи безліч провальних релізів зірок електронної музики 90-х, які давно втратили минулий запал, хист та творчу форму.

Відчутно, що Underworld старанно працювали над цим альбомом, намагаючись перетворити його з випадкового набору пісень на справжню подорож, тріп – хоч це слово вже й втрачає своє первісне значення. Альбом починається з ліричної «Black Poppies», яка нагадує давні кельтські пісні. Вона вдало підводить до лід-синглу «Denver Luna» – монументальної техно-мантри в дусі «Born Slippy Nuxx». Цей трек приємно вразить навіть тих, хто вважає Underworld гуртом одного хіта.

Наступна композиція «Techno Shinkansen» демонструє витонченість цієї музики. Ви можете скільки завгодно робити деконструкцію цього треку, але нічого унікального не знайдете. Проте, на відміну від сотень тисяч схожих на нього DJ Tools, які викликають лише байдужість, «Techno Shinkansen» наче геніальні парфуми – одразу активує в пам’яті ейфорійні моменти, пережиті на танцполі у 2000-х.

Попереду ще 12 треків… Здавалося б, що можна додати? Але саме тут Карл Гайд і Рік Сміт починають демонструвати свій екстра-клас. Вони мають глибоке розуміння численних відтінків денс-музики останніх трьох десятиліть. Альбом слухається дуже цілісно. Спочатку здається, що треки схожі, але в деталях – безліч нових ідей та дотепних відсилок. Тут можна почути індастріал, електроклеш, мінімал-техно, прото-транс. Танцювальний настрій тримається майже годину, і лише в останньому блоці Underworld влаштовують своє (фірмове) afterparty – електронну психоделіку в дусі The Chemical Brothers, ембіент-поп «Oh Thorn!», тріп-хоп із жіночим вокалом «Iron Bones» та… баладу з акустичною гітарою «Stick Man Test» наостанок. Ця пісня утворює сюжетну арку зі вступною «Black Poppies». Ви, ймовірно, не помітите, якщо альбом почне грати по другому колу.

Навіть через динаміки телефону, клацаючи альбом в Apple Music чи Spotify, легко зрозуміти, що на Strawberry Hotel зібрані не просто гарні пісні, а «сплячі монстри». Продуманий не тільки порядок треків, але й те, як цей матеріал відтворюватиметься на головних сценах літніх фестивалів 2025 року. Як влучно сказав оглядач Mojo Magazine Ендрю Перрі: «Thirty years on from Dubnobasswithmyheadman, the masters of post-rave audio narrative still know how to blow your tiny mind».